Презентація на тему:
"Культурне життя в Україні другої пол. 1940-х -поч.1950-х років"

Культурне життя в Україні другої пол. 1940-х -поч.1950-х років. «жданівщина», «лисенківщина»

Історичні умови розвитку культури у повоєнний час. Відродження культурного життя в Україні у післявоєнні роки стикалися з великими труднощами. Культура, як і раніше, фінансувалася за залишковим принципом. Перемога СРСР у війні посилю розвиток у радянському суспільстві процесів, які взаємо виключали один одного: зміцнення тоталітарного режиму і зростання суспільної свідомості (перемогла армія, народ). Війна радикально підірвала ідеологію «гвинтика», адже її могли виграти лише самостійно мислячі, а не сліпі виконавці волі вождя.

Суттєвий вплив на світосприймання українців справило перебування їх за кордоном, знайомство із західним способом життя. Війна показала народу всю аморальність, антигуманність режиму абсолютної особистої диктатури, створивши передумови критичної оцінки суспільством і системи влади, і особи керівника. Існувало переконання, що після величезних жертв і перемоги український народ, як і інші народи СРСР , заслуговує на поліпшення матеріального життя і справедливий демократичний лад. Величезний жертовний внесок народу в перемогу пропорційно збільшив у його свідомості не тільки відчуття самоповаги, а й поклав початок відродженню відчуття господаря країни, суспільства, своєї історії.

Однак відповіддю режиму на ці вимоги часу стали не реформи, а його самоконсервація. Сталінський режим посилив контроль наді суспільством, особливо у сфері ідеології. Прояви національної самосвідомості, критичний підхід до будь-яких явищ суспільного життя, відступ від регламентованих пропагандистських стереотипів - все це кваліфікувалося як український буржуазний націоналізм, космополітизм, антирадянська діяльність і, як наслідок, вело до морального і фізичного знищення діячів культури. Однак відповіддю режиму на ці вимоги часу стали не реформи, а його самоконсервація. Сталінський режим посилив контроль наді суспільством, особливо у сфері ідеології.

Розвиток освіти і науки. Розвиток освіти і науки у повоєнні роки був складовою частиною; процесу повоєнної відбудови України. Відновлення зруйнованих під час війни шкіл, закладів культури, наукових установ почалося після визволення території України від німецько-фашистських загарбників. Поширення набув рух за відбудову зруйнованих і спорудження нових шкільних приміщень силами, засобами, руками самого населення — «методом народної будови». У 1944—1945 рр. у республіці було відбудовано і побудовано 1669 шкіл. Значна кількість шкіл, особливо в сільській місцевості та робітничих селищах, розміщувалася у приміщеннях, які були мало пристосовані для занять. Школи постійно відчували гостру потребу в підручниках, зошитах та навчальному обладнанні. Для матеріальної підтримки тих, кого батьки не могли забезпечити мінімумом необхідного для навчання, створювався фонд всеобучу. Труднощі, що стояли перед освітньою системою, призвели до запровадження вечірніх шкіл. Були засновані також курси для дорослих, професійні заочні школи.

Як і в довоєнні роки, більшовицька партія прагнула перетворити школу на знаряддя збереження і посилення свого контролю над учнівською молоддю. Була відновлена робота піонерських та комсомольських організацій. Найважливішим покликанням школи вважалося виховання відданості Сталіну та ідеалам комунізму. У повоєнні роки починається процес неухильного скорочення українських шкіл та учнів, що в них навчалися. Так, з1948р. по 1954р. кількість українських шкіл зменшилася з 26 до 25 тис., а російських — збільшилася з 2720 до 4051, або в 1,5 разу. На 1953 р. в українських школах навчалося 1,4 млн. дітей, а в російських і змішаних — 3,9 млн. Закривалися національні школи, як-от польські, угорські, румунські тощо. Усі вони були перепрофільовані на російські. Протягом четвертої п'ятирічки було відновлено систему вищої освіти. Внаслідок проведеної після війни реорганізації кількість вищих навчальних закладів в УРСР зменшилася, тоді як кількість студентів на 1956 р. зросла з 99 до 325 тис. Щоправда, майже половина з них навчалася на заочних і вечірніх відділеннях. Викладання в більшості вузів велося російською мовою. Реалії часу потребували освічених людей. У 1953 р. було здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти. Ці заходи створили додаткові труднощі: не вистачало приміщень, учителів, навчальних посібників.

Головною науковою установою України залишалась Академія наук УРСР, яку очолював О. Палладій. Українські вчені досягли значних успіхів у дослідженнях з фундаментальних наук, наближенні їх до потреб господарства. У республіці в 1946 р. було запущено перший в СРСР атомний реактор. У 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних кораблів у СРСР став виходець із Житомирщини С. Корольов. У Києві в 1948—1950 рр. під керівництвом С. Лебедєва було виготовлено першу в Європі цифрову обчислювальну машину. На той час значним технічним досягненням була побудова в 1953 р. найбільшого у світі суцільнозварного моста через Дніпро довжиною понад 1,5 км. За короткі строки завдяки новій автоматичній технології зварювання було споруджено газопровід Дашава —Київ. Проте майже всі досягнення науки і техніки належали галузям що були пов'язані з воєнним або суміжним з ним виробництвом. Суспільні ж науки остаточно перетворилися на служницю існуючої системи. Значної шкоди розвитку біологічних наук завдала «лисенківщина» - засилля в науці посередностей, людей споживацького ґатунку, авантюристів. У 1947—1948 рр. відновилися переслідувана генетиків. Президент Всесоюзної академії сільськогосподарських наук Т. Лисенко, підтриманий Й. Сталіним, оголосив ген міфічною частинкою. В Україні переслідувань зазнали вчені-біологи Д. Третяков, М. Гришко, І. Шмальгаузен, І. Поляков, С. Делоне, що на багато років загальмувало розвиток біологічної науки.

Ідеологічний наступ сталінізму в повоєнний час. «Жданіщина». У складних умовах працювали діячі літератури і мистецтва. Всупереч обставинам, у 1940—1950-х роках створено чимало творів, що залишили помітний слід у художній культурі українського народу. Особливу популярність у повоєнні роки набула творчість О. Гончара, автора трилогії «Прапороносці», повісті «Земля гуде». Плідно творили також прозаїки В. Козаченко, В. Собко, письменник і режисер О. Довженко, гуморист Остап Вишня (П. Губенко), поети М. Рильський, П. Тичина, В. Сосюра, А. Малишко, Л. Первомайський.

Переможне завершення війни сприяло зміцненню особистого авторитета Й. Сталіна. Повоєнний час починається зі славнозвісного сталінського тосту «за великий російський народ». Нові ідеологічні засади сталінського режиму мали особливо негативні наслідки для українців. У 1950р. Й. Сталін, беручи участь у дискусії з мовознавства, висунув тезу, що російська, українська і білоруська нації є результатом розгалуження «єдиної давньоруської народності». Цю тезу дозволено було тлумачити як давньоросійську, але в жодному випадку не як давньоукраїнську. Наприкінці 1940-х рр. у СРСР виникло явище, яке отримало назву «жданівщина», за іменем його головного офіційного теоретика і провідника А. Жданова. Суть його полягала у широкому наступі сталінського режиму в галузі ідеології, культури, науки, літератури, мистецтва з метою встановлення жорсткого контролю над духовним розвитком радянського суспільства. Сталінське керівництво розгорнуло боротьбу проти «безідейності, безпринципності, формалізму, космополітизму й низькопоклонства перед гнилим Заходом», проти «буржуазного націоналізму». За період з 1946 по 1951 р. було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань. Початок було покладено постановами ЦК ВКБ «Про журнали "Звезда" і "Ленинград"», спрямовані проти творчості А. Ахматової і М. Зощенка, “Про кінофільми "Большая жизнь” інші.

Цього ж 1946 р. ЦК КП(б)У ухвалив кілька постанов «Про перекручення і помилки у висвітленні української літератури в "Нарисах історії української літератури”, “Про журнал сатири і гумору "Перець"”, «Про журнал "Вітчизна"», «Про репертуар, драматичних і інших театрів України» та інші. Для «зміцнення керівництва» українською парторганізацією з Москви було направлено Л. Кагановича який розгорнув бурхливу діяльність по боротьбі з «українським буржуазним націоналізмом». Ним фактично була підготовлена велика розстрільна справа, жертвами якої мали б стати представники української інтелігенції того часу: А. Малишко, П. Панч, М. Рильський Ю. Яновський та інші. Але ініціатива Л. Кагановича виявилась не вчасною, і він був відкликаний до Москви. З початку 1950-х років насувається нова хвиля звинувачень української інтелігенції. Переслідувань зазнали не лише письменники, а й українські композитори Б. Лятошинський, М. Колесса, М. Вериківський, К. Данькевич (опера «Богдан Хмельницький»), науковці. Особливо нещадної критики зазнав В. Сосюра за вірш «Любіть Україну» (1944), який було оголошено «ідейно порочним твором».

«Жданівщина» призвела до гальмування розвитку науки, літератури і мистецтва в країні, породила потворні явища в середовищі радянської інтелігенції, викликала її розмежування. Сталінський режим остаточно протиставив владу і народ, ліквідував патріотичне піднесення років війни, паростки відродження української культури. У міжнародному плані «жданівщина» посилила відірваність радянських митців від досягнень світової культури, стала ідеологічним обґрунтуванням конфронтаційної зовнішньої політики СРСР.  

Підготувала учениця 11-А класу ЧАЙКА ІРИНА