Презентація на тему:
ГОЛОДНИЙ ВІК, ХОЛОДНИЙ ВІК

АВТОРИ: УЧЕНЬ 9 КЛАСУ НОВОСЕЛІВСЬКОЇ ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ ШКОЛИ МІХЕЄВ МАКСИМ ВЧИТЕЛЬ ІСТОРІЇ МОСКАЛЕНКО ТЕТЯНА АНДРІЇВНА

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КОНКУРС “ВРЯТУВАТИ ВІД ЗАБУТТЯ” “ГОЛОДНИЙ ВІК, ХОЛОДНИЙ ВІК”

1932-1933 рр. Страшні роки двадцятого сторіччя! Скільки горя і страждань завдали вони! Злидні і постійний страх… Занадто багато випробувань випало на їхню долю. Найстрашнішим було те, що все це було сплановане людиною. Голодомор 1932 - 33 рр. став прямим наслідком насильницької колективізації селянських господарств і розкуркулювання заможнього селянства.

На цей час на новоселівських землях, як і в цілому по Полтавщині, процес створення колективних господарств був майже завершений. У селі було створено СОЗ „Широкий степ", пізніше артіль було названо іменем Петровського. В організації колгоспу активну участь брали комсомольці села - Півень Петро Денисович, Півень Іван Архипович, Лавріненко Іван Кіндратович, секретар партійної організації Тесля Сидір Петрович. Першимичленам Комуністичної партії були Півень Петро Денисович, Кожевник Іван Юхимович, Півень Явдоха Денисівна. Велику допомогу у роботі парторганізації надавали і співчуваючі: Коростіленко Микола Йосипович, Півень Іван Іванович, Коростіленко Трохим Степанович, Шелест Андрій Павлович. До колгоспу першими вступили активісти села: Півень Іван Юхимович, Нех Іван Федорович, Півень Лука Юхимович, Коростіленко Юхим Йосипович, Коростіленко Микола Йосипович, Півень Іван Архипович. Жителі хутору Дубянщина працювали у колгоспі, що утворився у Новоселівці.

Колгоспники добросовісно відносилися до своєї роботи, були учасниками стахановського руху. Особливими досягненнями відзначилися Коростіленко Мотря Трохимівна, Стеценко Химка Павлівна, Кожевник Мотря Захарівна, Колбасіна Катерина Іванівна, Коростіленко Марія Іванівна.Однак в селі були і такі жителі, які не мали бажання працювати в колгоспі, вони мали ділянки землі, обробляли її самостійно і називалися одноосібниками.

Та радянська влада не терпіла непокори. То ж в 1930 році ці трудівники були заарештовані та засуджені до різних строків позбавлення волі: Милько Павло Максимович, 1884 року народження засуджений до З років позбавлення волі, Милько (Молька) Харитон Петрович — уродженець Диканського району та проживав у селі Новоселівка, засуджений до 3 років заслання у Північний край (обидва реабілітовані в 1990 році); Півень Антон Архипович, 1883 року народження, вперше заарештований у 1930 році і засуджений до 3 років заслання у Північний край, повторно був засуджений у 1937 році - вирок - розстріл, було виконано 1 січня 1938 року (реабілітований в 1989 та 1990 роках); в 1930 році було виселено з села в Архангельську область на спецпоселення в порядку розкуркулення сім"ю Лубенець Наталії (її та дітей - Григорія, Василя, Свирида, Марії ); на хуторі Шершнева балка в 1930 році було розкуркулено Братуся Антона Васильовича та його сім"ю; в 1931 році було розкуркулено Гришко Луку Терентійовича, жителя хутора Гришки.

В сім"ї Матяшевських було два брати: Іван та Гнат. Вони були господарями на своїй землі, мали корову, коня. Тому, коли надійшла хвиля масової колективізації, записуватися до колгоспу вони не хотіли. Тоді їх було звинувачено у підпалі чужої скирти соломи, яка знаходилася неподалік їхньої землі. Іван зумів втекти, а Гнат був одружений і тому залишився в селі. Незабаром його було зарештовано і сім"я залишилася без годувальника. Мати змушена була кидати малих дітей в пошуках їжі. Зірвала вона на колгоспному полі шість колосків та про це стало відомо колгоспному керівництву. Її було вислано у Донецьк на роботу у шахті, а дітей відправили до дитячого будинку.

В 1932 - 1933 роках на новоселівських землях, як і по всій Україні, вирувало лихо голодомору. Катастрофічно не вистачало продуктів харчування. Очевидці пригадують, що врожай 1932 року був такий, як і минулих років. Та з"явилися в селі активісти (були і місцеві, були і приїзджі), буксирні бригади, які приходили коли вдень, а коли і вночі по 5 - 10 чоловік і забирали спочатку зерно, а потім і решту продуктів. Якщо хтось захищав своє майно, їх залякували рушницями та пістолетами. Так Сталін „заохочував" створення колгоспів.

Хто вступав до них, тому жилося краще: їм давали різні відходи, з яких варили баланду. Решта ж, щоб не померти з голоду, змушені були вживати у їжу зовсім неїстівні продукти: оладки з лободи, з листя берестка пекли мантулі, хліб пекли з жолудів - чорний, кислий, твердий, та все одно їли, бо їсти хотілося. Їли кукурудзу, цвіт акації, молодий очерет, осоку, стебла соняшника. Збирали мерзлу картоплю, терли її на крохмаль і сипали замість борошна. Дехто пробував ховати їжу і в сіно, і в ясла до корів, і в землю закопували. Та активісти знали, де треба було шукати і все знаходили. Єдиним надійним місцем схованки був ставок, куди вкидали цілі мішки борошна. Воно намокало товщиною з палець, а середина залишалася сухою. У кожного було своє місце в ставку, де ховали свої мішки, щоб не спутати.

Голод змушував людей красти: тік охоронявся, то звідси вкрасти було важче. Охоронцями на току працювали свої ж новоселівці, але і вони стріляли в тих,хто підходив близько до комір. Пам"ятають очевидці сторожа Василя Рибалківського. Той не вбив нікого, але ранив багатьох. Хоча ніхто з потерпілих не скаржився, бо не хотіли виказувати себе. Крали зерно з поля. Виносили у сорочках та поясах. Очевидці пам"ятають, що були випадки, коли їли мишей, дохлих коней, були випадки канібалізму: на місці сучасного будинку Сіньовича Івана жила приїзжа з Сибіру Демидиха. Так вона хотіла з"їсти свого сина - Михайла. Але він вирвався і втік.

Багато людей померло в роки голодомору, та ніхто точної цифри не знає: не було кому рахувати, вести облік. Померлих ховали спочатку на кладовищі, а потім там, де знаходили, бо вже не було кому копати ям та робити труни. І до нині по садках багатьох господарств проглядаються зарослі могили, та ніхто вже не знає, хто де похований. А на кладовищі на даний час не залишилося навіть слідів, бо хрести ще в роки голодомору були покрадені і порубані на дрова, щоб топити в печі.

В роки голодомору на хуторах Ґонтарі та Гришки СОЗ було ліквідовано і створено радгосп, директором якого було призначено Павла Русакова (він був не місцевий, але звідки його прислали, ніхто не пам"ятає). В радгоспі була їдальня, де варили якусь заколоту з відходів проса, для чоловіків, що важко працювали, варили галушки. Тягло Василь ходив по галушки з торбою, то поки дійшов додому - юшка витекла та галушки зосталися. Люди були змушені працювати, щоб двічі на день отримати цей пайок.

Коли вродили фрукти, городина, люди почали виходити з радгоспу. Нікому стало обробляти радгоспні поля. І знову з району прийшов наказ відновити на хуторах СОЗ. Новоутвореному колгоспу дали назву „2 – га п"ятирічка", головою якого обрали комсомольця Гришко Павла Івановича.

ГРИШКО ПАВЛО ІВАНОВИЧ

ДОСЛІДНИЦЬКА РОБОТА ПОШУКОВОГО ЗАГОНУ „ЕПОХА" НОВОСЕЛІВСЬКОЇ ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ ШКОЛИ І - ІІ СТ

Шпірна Лілія „З розповіді моєї бабусі - Шпірної Ганни Данилівни - я дізналася, як мої рідні вижили в роки голодомору і хто помер. Мого прадідуся звали Федот, а прабабусю - Оля. У моєї прабабусі було два чоловіки, і від першого вона мала сина Івана - брата моєї бабусі по мамі. У 1932 році йому було 6 років. його тато занедужав ще в 1931 році і в голодні роки мама змушена була сама добувати їжу. Коли їй щастило щось роздобути, то хворий батько забирав усе і малому Іванкові не залишалося нічого. Одного дня, коли мама пішла в пошуках їжі, Іванко почув якесь стогнання. Він побіг у кімнату до батька, та той уже був мертвий. Коли прийшла мама, то Іванко сказав, що тепер батько на нього не кричить, а тільки дивиться. Тепер все, що мама приносила додому, належало Іванкові. Та це не врятувало мого дідуся. З голоду він помер і живою в роки голодомору залишилася тільки моя прабабуся."

Педченко Валерій „Я - Захарченко Галина Петрівна, жителька с. Гришки Новоселівської сільської ради. Мені було 2 роки, коли почався голод у нашій сім"ї. Ми жили у Чернігові, а пізніше переїхали до Гришок. Менша моя піврічна сестричка померла відразу, як тільки - но з'явилися труднощі із їжею. А ми всі були пухлі від голоду. Була у нас корова, але її забрали до колгоспу. Тоді у Гришках була столова і всі люди (і ми в тому числі) ходили туди їсти. Ми були люди приїзджі, то нам давали тільки юшку. Моїх батьків часто не було дома і я залишалася сама. Я була така голодна, що сама взяла казанок і пішла до столової. Столова була далеко, кілометрів зо три від нашого дому. По дорозі я зайшла в один огород і нарвала гороху та мене зустріли дітки, забрали весь горох і побили мене. Пам"ятаю, що сиділа під забором в грязному платтячку і плакала. Там мене і знайшли батьки. З Чернігова до Гришок приїхав дядько і завіз туди 10 сімей, люди за це були йому дуже вдячні і подарували корову, хатину з великим садом. Згодом він став завфермою цього господарства. Одного разу я побачила трактора і дуже його злякалася, бо думала, що то - грім. Мій батько в колгоспі пас коней, то заробляв на їжу, але що ті двадцять рублів!? Одного разу його послали перебирати картоплю у погребі. При виході із погреба стояли вартові, які перевіряли кишені та подоли у робочих: чи не вкрали вони картоплі. Якщо когось виявляли, то дуже били, могли забити до смерті. Ми були такі голодні, що їли траву, бур"яни, птахів, котів, собак, навіть жаб. Були випадки канібалізму: влаштовували нещасні випадки загибелі людей, щоб потім їх з"їсти."

Романко Лілія . Із розповіді моєї прабабусі - Воскобійник Марії (1930 р.н.) - я дізналася, що наша сім"я в роки голодомору жила в с. Гришки. У нашій родині не помер ніхто. Але з переказів моєї прабабусі від голоду помер сусідський хлопчикВаня 6-ти років. У сім"ї крім нього було ще дві сестри: старшій було 8 років, а молодшій - 2 роки. Прабабуся розповідала, що то було страшне видовище, коли по вулицях ходили немічні від недоїдання, пухлі жінки, діти. У мого прапрадідуся Гришка Івана Захаровича було п"ятеро дітей, звичайно, що відчувався дефіцит їжі - хліба, картоплі, та в господарстві була корова. І вона була худа, виснажена, але господар її зберіг, не зарізав - це і врятувало сім"ю. Не один раз поставало питання, щоб її забити, та прапрадідусь не погоджувався на це. А ще в Гришках було організоване одноразове харчування для тих, хто працював в колгоспі. Їжа була не калорійною! не смачною, але не дала померти людям. Чутка про харчування в Гришках розліталася по навколишніх селах і далі. Так у Гришки потяглися люди з інших населених пунктів, навіть з далеких міст. Щоб вижити і перезимувати зиму 1933 року від малого до великого щоденно всі ходили на пошуки їжі на колгоспні поля, на власних городах, добували рештки буряків, напівгнилої замерзлої картоплі, з яких варили баланду, на вогні жарили галети. Діждавшись весни, коли заявилася зелень, то пекли оладки із лободи, їли козельки, конюшину. А ще моя прабабуся пам"ятає, як її, безсилу, мама виносила і сажала під шовковицю, яка і врятувала її від голодної смерті. І потім уже на протязі всього життя найбільше не любила солодких ягід шовковиці. Чи то дитячий розум зберіг страшне відчуття голоду, чи жах великої людської біди, який зберегла дитяча пам"ять."

СПОГАДИ СВІДКІВ ПРО ГОЛОДОМОР:

Серніч Улита Мартинівна, 1916 року народження, жителька с. Гришки „Моїх батька та матір звали Володарець Мартин Свиридонович та Володарець Наталка Родіоновна. Жили ми у Гришках і мали велику рідню, я мала сестер Палажку, Явдоху, Ольгу та брата Гришу. Всі вони померли з голоду. Дядьки та тітки — Гришко Гапка, Ганна, Мотря, Оксана та Володарець Терешко теж померли в голод. Причин голоду я не знаю, не розуміла ще що до чого, та люди говорили, що то був не голод, а голодомор, бо в колгосп записуватися не хотіли. Приходили до хати і забирали геть все. Ховали їжу і в піч, і в долівку закопували, та все одно знаходили. Приречені ми були на голодну смерть. Хто перезимував 33 - й і дожив до весни, того врятувала зелень. Лізли рачки до садків, бо не було сили іти по - людськи і їли молочай, лопухи, ріпку, козельки. Хто був міцніший - ходив на поле,збирав гнилу мерзлу картоплю, добавляли туди терте листя і пекли ліпеники. Збирали листя з липи (у Шершневій балці багато лип було), сушили, терли на борошно. По пучці добавляли купленого на базарі пшеничного борошна іпекли оладки. Їжа була несолона, нудна, ми дуже хворіли на животи та їли, бо голдні були. А ще під вишнями кісточки збирали, лущили їх і виїдали середину. Померло в голод дуже багато, ховали в садках, під хатами, бо не було кому копати могили. Зараз і слідів не лишилося від тих могил, бо дерев"яні хрести знімали і рубали на дрова, хат багато спустіло, небуло кому доглядати за могилами."

Півень Оришка Яківна, 1916 року народження, жителька села Новоселівка „Про голод 1932-1933 років пам"ятаю добре, хіба ж можна таке забути! Дуже важко згадувати той час, завжди сльози очі застилають, не дай. Боже, кому ще таке пережити. Малими ми ще були, називали нас сиротами, бо не було ні батька, ні матері. Батько помер від тифу, в якому році не пам"ятаю, бо ще малою була. Пам"ятаю, були ми на печі біля хворого батька, от йому стало дуже зле. Ми побігли по дядька Тихона, а коли повернулися, то батько вже був мертвий. А мати померла ще раніше, коли будували хату. Треба було накопати глини, щоб саману наробити. А глину копали в глибокій ямі, що знаходилася поблизу. Мати полізла в яму по зв"язаній драбині, впала з неї і розбилася там таки в ямі. Про причини голоду нічого не знаю, казали, що неврожай був великий, а, взагалі, не було коли інтересуватися цим, бо ж сами виживали, надіятися не було на кого.Бідними ми були, не було чого в нас забирати, та все одно заходили активісти і не раз. Робили обшуки, забирали зерно, квасолю, картоплю, консервації тоді не було, то солили огірки, помідори в бочки, так забирали і те. Залишали тільки коров, завдяки їм багато людей і залишилися жити. Прізвищ дуже не пам"ятаю, згадую тільки Гавриша та Зімовця, не новоселівські вони були, прислані, мабуть, із Зінькова. Гавриша пам"ятаю добре, бо колись зарізали ми поросятко, маленьке було, та годувати не було чим і голодували ми дуже. А він по дорозі йшов і побачив. Ми думали, що зайде у двір і забере або комусь розкаже. А він не розказав, видно зжалівся над нами, то ми йому були дуже вдячні. Всякі приходили активісти, були такі, що і били, а сусідці Ользі Захарівні дуло пістолета в рота засунули і заставляли признаватися, куди заховала продукти. То так і пам"ятаю, що пістолети були в них, рушниці. Ніяких документів ніхто ніколи не показував, а ми і не вимагали, бо тільки скажи яке слово проти них! Приходили і вдень, і вночі по 2 - 3 чоловіки. Будили, стукали і у вікна, і в двері, а як не відкривали, то і двері виламували, які тоді замки були?! Їжу ховали, хто куди придумав: і в стіни замазували, і в сіно ховали, і в долівку закопували, та скрізь знаходили. А за те, що ховали, а не добровільно віддавали, ще й били. Єдиним надійним місцем для схованки був ставок. А ще у сусіднє село Паськове носили і золото, і сорочки та плахти, платки і міняли на продукти, там не було голоду (?!). Молоко продавали, була ж у нас корівка, то за копійки було щось і купиш. Та й добрі люди чимось та й допоможуть, бо ж сироти були. Держава не допомагала нічим, про нас , мабуть, ніхто і не знав. Трошки полегшало нам, коли став новий голова колгоспу. Прізвища його не пам"ятаю, знаю, що жінку звали Марія, а дочку - Ліда. Він всім, хто не лінувався і працював у колгоспі, давав і зерна, і більше відходів на супи.

Півень Тетяна Луківна, 1922 року народження, жителька села Новоселівка „Чого голод стався - не знаю, казали, що від неврожаю. Так чого ж тоді в сусідньому селі Паськовому (колгосп „Червоний степ") голоду такого не було? Погода ж однакова була! Ходили ми туди міняти сорочки, плахти, золото в кого було, на пригірщ борошна чи картоплі. Хто записався до колгоспу - жили трішки краще. Працювали на полі, на току, то в пояси, сорочки ховали по жмені зерна, дома мололи на жорнах і пекли мантулі. А хто не був у колгоспі страдали дужче, пухли від голоду, масово мерли прямо на вулицях. Спочатку померлих ховали на кладовищах, по вулицях збирали не тільки померлих, а і тих, хто від голоду ослаб і не міг ходити. Бо, говорили, завтра не буде кому хоронити. Відвозили на кладовища і закопували в землю. Було, мати варить суп, а я витягну картоплину, обсмокчу і вкину знову в каструлю. Їли все, що зуби кусали: зелень, падаль. Випадків людоїдства не пам"ятаю. Легше було тим, у кого залишилася корова. Берегли корів, як зіницю ока, ніхто не забивав, бо розуміли, що вона залишилася єдиною годувальницею. Різні люди були в селі. Дуже нічим не ділилися, бо й не було чим. Та були й такі, що доносили на інших за те, що ті виживали різними способами. На колгоспному току сторожем був Василь Рибалківський, то він дуже бив тих, кого ловив на крадіжці."