Презентація на тему:
україна

“Галичина як український П’ємонт”

Гасло “Галичина як український П’ємонт” неминуче викликає асоціації з часом, коли в Російській імперії розвиток української мови гальмувався мовними заборонами 1863 та 1876 рр. (Валуєвський циркуляр, Емський указ). Справжній П’ємонт XIX ст. був порівняно багатим європейським регіоном на північному сході сучасної Італії, що перебував під владою місцевої династії.

Галичину вперше було названо українським П’ємонтом лише тоді, коли “прототипічна” п’ємонтська доба, а саме період між 1863 і 1905 рр., вже пройшла. Хоча дехто вважає, що таку назву Галичина дістала на початку 1880-х років у “старогромадівських колах” після подорожей Володимира Антоновича до Галичини й Італії, в тому джерелі, що на нього вказують прихильники цієї тези, насправді нема жодного вжитку слова “П’ємонт” у цікавому для нас значенні. Очевидно, поширенню назви Галичини як українського П’ємонта таки посприяв передусім Михайло Грушев ський. 1906 р., незабаром після скасування Емського указу 1905 року й скорого повороту до авторитарного режиму в Російській імперії, Грушевський оприлюднив у тижневику Украинскій Вѣстникъ(№ 2, 104-108) статтю під заголовком  “Украинскій Піемонтъ”. Того ж року він трохи докладніше описував в україномовній статті “Галичина і Україна” в  часописі Лїтературно-Науковий Вісник значення тієї назви, при цьому відразу пов’язуючи уявлення про український П’ємонт з вказівкою на критичне ставлення до галичан.

[…] на Україні поруч людей, які від перших заборон українського слова дивилися на Галичину як на український П’ємонт, як на ту всеукраїнську фабрику, де мусить вестися національна робота для цілої України, до слушного часу, – були все елементи, яким сей наклін до Галичини дуже не подобався.

Насправді, якщо ми під українським П’ємонтом надалі хочемо розуміти «ту всеукраїнську фабрику», де велася «національна робота для цілої України», як ту «духовну фабрику, де виковується українська культура для цілої соборної України», то навіть тоді, коли ми обмежуємося сучасними уявленнями про сучасну “національну роботу”, Галичина в певному розумінні була українським П’ємонтом не лише починаючи з 1863 року, але вже від двацятих, принаймні з трицятих років XIX ст. Зокрема це стосується одного з найважливіших чинників націєтворення в Європі XIX ст., а саме розбудови національної мови з метою зробити її стандартною. Лише в Галичині вже до революції 1848/49 рр. видно яскраві намагання не лише скодифікувати українську мову, але й запровадити її до якомога ширшого кола комунікаційних царин, включно з найпрестижнішими белетристичними й небелетристичними жанрами. Усі джерела вказують на те, що вже в той час галичани поступово здійснювали ці наміри на підставі глибокого переконання, що їхня мовна територія не закінчується при тодішньому австрійсько-російському кордоні, але обіймає всі ті “руські або малоруські” регіони, що їх пізніше звикли дедалі частіше називати “українськими”.