Презентація на тему:
"Олександр Барвінський"

Кожний наш чоловік знає, що ціль наша єсть: вибороти своєму народові поважне становисько між іншими народами, та не заржавілими списами чубатих дідів наших, а живим словом, русько-українською мовою. Іван Пулюй

Найпомітніша — галицька гілка роду: духівник високого сану, ректор Львівського університету Мартин Барвінський; священик Григорій Барвінський і його сини — Олександр, Іполит, Іван, Осип — автор цікавих історичних драм, Володимир — відомий юрист, засновник єдиної української газети «Діло», яка проіснувала від 1880 до 1939 року. Всі вони, як і їхні діти пізніше, самовіддано служили українській справі. Мабуть, саме через це десь у глибоких архівах переховувалася і родинна хроніка Барвінських, яку першим записав священик і просвітитель Іван Барвінський. А продовжили нащадки.

Присягу у нього приймав його старший товариш, згодом фізик світової слави Іван Пулюй. А слова присяги були такі, що "нічого і нікого не зрадить та ціле життя буде працювати для свого народу". Як і Іван Пулюй, Олександр Барвінський став свідомим українцем на все життя.

1865 року юнак вступає до Львівського університету на філософський факультет. Тут відроджується діяльність студентської "Громади", в 1867 р. він починає видавати газету "Правда". В цей час він знайомиться з Григорієм, а згодом з його старшим братом Сидором Воробкевичем, з композитором Миколою Лисенком, який і написав на прохання О. Барвінського свій славнозвісний "Заповіт". Закінчивши навчання в університеті в 1868 р., О. Барвінський отримує посаду помічника вчителя гімназії у Бережнах. Тут з великим завзяттям він береться за створення українських шкільних підручників. У цьому йому допомагає особисте знайомство з Миколою Лисенком і Пантелеймоном Кулішем.

Аналізуючи праці Олександра Барвінського на ниві педагогіки, можна стверджувати, що він став піонером у підготовці українських шкільних підручників, подбав про введення до книжок терміна "українсько-руський". А ще його заходами та інших педагогів у 1892 р. до всіх українських підручників було впроваджено фонетичний правопис. Це завдало великого удару по москвофільству. Тут він почав видавати "Руську історичну бібліотеку", що містила наукові праці з історії України в перекладах з російської та польської. З 1871 р. О. Барвінського призначають старшим учителем семінарії в Тернополі. Він багато працює на ниві педагогіки, засновує філію "Просвіти" і стає знову ж таки піонером української історичної археографії.

У 1888 р. О. Барвінський переїздить до Львова. Його призначають викладачем учительської семінарії, обирають послом до віденського парламенту, галицького сейму, в 1893—1918 pp. — членом Головної шкільної ради — органу автономної влади в Галичині, що керував освітою. Вчений-педагог багато працює в різних громадських організаціях, знається з митрополитом Шептицьким, Лесею Українкою, графом Потоцьким. 1891 року Олександр Барвінський був обраний послом від галицьких українців до австрійського парламенту і енергійно взявся за порушення справи із заснування кафедри української історії у Львівському університеті. Її створення сприяло посиленню українського впливу в університеті. Згодом з'являється ще одна кафедра української мови на філософському факультеті, а в 1892 р. за великої активності О. Барвінського було реорганізовано Товариство ім. Т. Шевченка в Наукове товариство ім. Шевченка із наступними секціями: філологічної, історико-філософської та математично-природничо-лікарської. О. Барвінського обирають головою цього товариства у 1893—1897 pp. до часу, коли керівництво перейняв Михайло Грушевський. За редакції О. Барвінського виходять перші чотири томи "Записок Наукового товариства ім. Шевченка".

До філологічної секції входили визначні українські науковці: Володимир Гнатюк — етнограф, Митрофан Дикарів — етнограф, Олександр Колеса, Олександр Кониський, Володимир Коцовський, Степан Смаль-Стоцький, Кирило Студинський, Іван Франко. Що не прізвище, то визначна постать в українській культурі... І ось уже в перших томах "Записок Наукового товариства ім. Шевченка" з'явилися праці з фізики, ботаніки, хімії, медицини професорів Івана Пулюя, Івана Горбачевського, Івана Верхратського, опубліковано фундаментальні наукові праці О. Кониського, а згодом вийшло 38 томів "Етнографічного збірника" і 20 томів "Матеріялів до української етнології".

Але з 1891 р. О. Барвінський, вигравши вибори до австрійської Державної ради, а в 1894 р. — до Галицького сейму, приділяє більше часу політичній діяльності з метою відродження України. Він стає одним із творців так званої нової ери, завданням якої було знайти порозуміння українців з поляками на основі визнання українців рівноправними політичними партнерами. 25 листопада 1890 р. на сеймовому засіданні голова українського парламентського клубу Ю. Романчук проголосив початок "нової ери". Український клуб декларував готовність до співпраці на засадах вірності католицькій церкві та австро-угорській державі і династії Габсбургів за умов визнання рівноправності українців на економічному та культурному полі. Політика "нової ери" тривала недовго. У 1894 р. більшість народовців на чолі з Ю. Романчуком відмовилась від неї і оголосила про перехід до опозиції.

Останні роки свого життя вчений присвятив написанню підручників, а головне — "Споминам з мого життя", виданим у двох томах перед Першою світовою війною. Але не минула репресивна машина в часи більшовизму родину Барвінських. Зошити, а їх було 50, "віддали" на зберігання до відділу рукописів Академії наук у Києві, сина Василя, відомого українського композитора, разом з дружиною Наталею Пулюй відправлено на 10-річне заслання до Мордовії, а його твори, що у значній кількості існували в рукописах, були спалені, як певно, й архів Івана Пулюя... У 1947 р. було заарештовано та заслано на 10 років і наймолодшого сина Олександра, що був лікарем, організовував відділ охорони здоров'я в уряді Ярослава Стецька.

Олександр Барвінський став видатною постаттю в українській культурі, науці. Чи не найкраще про нього сказав Богдан Лепкий у статті до його 75-річчя: "Не опозицією, а лиш реальною роботою старався добути те одно, чого ніхто другий ніяким другим методом не зміг здобути... Це називалося політикою угодовою, за яку на нього не раз сипалися громи непорозуміння. Угодовим був Барвінський до якоїсь міри у способах, а ніколи в цілях і стремліннях. Він від молодості до нинішнього сивого волоса був українцем-самостійником, народовцем у найкращому значенні цього слова. Багато тертя і каміння стрічав цей невтомний діяч-українець на довгому шляху своєї громадської праці. Але заслуги його на полі української культури величезні і безсумнівні..."

Олександр Барвінський помер 25 грудня 1926 р., на 80-му році життя. Похований у родинній гробниці на Личаківському цвинтарі у Львові.

Дякую за увагу!