X Код для використання на сайті:
Ширина px

Скопіюйте цей код і вставте його на свій сайт

X Для завантаження презентації, скористайтесь соціальною кнопкою для рекомендації сервісу SvitPPT Завантажити собі цю презентацію

Презентація на тему:
Українізація

Завантажити презентацію

Українізація

Завантажити презентацію

Презентація по слайдам:

Слайд 1

Українізація 1920-1930 рр.

Слайд 2

Українізація Україніза ція 1920—30-х — Тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізація — здійснювана з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УРСР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу представників української національності.

Слайд 3

Микола Олексійович Скрипник Мико ла Олексі йович Скри пник (25 січня 1872, — 7 липня 1933) — радянський партійний і державний діяч. Після лютневої революції працював у більшовицьких організаціях Петрограда. З грудня 1917 р. — в Україні, спочатку народний секретар у справах праці, з березня 1918 р. — голова Народного секретаріату. Один з організаторів КП(б)У. Боровся за встановлення більшовицького режиму в Україні. З 1921 р. — на відповідальних посадах в Україні, в тому числі у 1927—1933 рр. — нарком освіти. Був активним провідником українізації. Скрипник відігравав також велику роль у партійному керівництві, бувши з 1920 членом ЦК КП(б)У і кандидатом у члени (з 1923), а з 1925 членом Політбюро, брав активну участь в організації Комінтерну, в якому очолював делегацію КП(б)У і був членом його виконкому. Крім того Скрипник був дирекротом Українського інституту марксизму-ленінізму, головою Українського товариства істориків-марксистів (з 1928).

Слайд 4

Харківський правопис Ха рківський право пис (також: Право пис Голоске вича, скрипникі вка) — правопис української мови, прийнятий 1927 року демократичним шляхом голосування правил на Всеукраїнській правописній конференції, яка проходила в тодішній столиці УСРР, у місті Харкові. На конференції були присутні представники всіх українських земель, які в той час входили до складу різних держав.   Харківський правопис затвердив 6 вересня 1928 року Народний комісар освіти Микола Скрипник, через що й інколи називають правопис «скрипниківським» або «скрипниківкою». А вже 31 березня 1929 року його прийняла Українська академія наук, а 29 травня того ж року Наукове товариство ім. Шевченка у Львові.   Укладачами Харківського правопису були відомі українські мовознавці, більшість яких згодом репресував і знищив сталінський режим, як-от: А. Кримський, Л. Булаховський, О. Курило, О. Синявський, Є. Тимченко, М. Грунський, В. Ганцов, М. Наконечний, Г. Голоскевич, Б. Ткаченко та інші. Членами правописної комісії були такі літератори як М. Йогансен, С. Єфремов, М. Хвильовий, М. Яловий. Саме цей харківський правопис і в наш час використовує українська діаспора для значної частини своїх видань.

Слайд 5

Олександр Якович Шумський Олекса ндр Я кович Шумськи й (2 грудня 1890 — 18 вересня 1946) — український політичний діяч. З осені 1917 року по осінь 1919 року входив до Української партії соціалістів-революціонерів. Входив до складу Української Центральної Ради. У січні 1919 року ввійшов до складу боротьбистського уряду, який мав уплив серед повсталих селян Правобережної України, виступив проти Директорії, йдучи на зближення з більшовицьким урядом у Харкові. З весни 1919 до 1920 входив до Української партії комуністів. Після розпуску партії разом з іншими укапістами ввійшов до складу КП(б)У й був обраний членом ЦК. Належав до партійної групи, яка вимагала усамостійнити КП(б)У від Російської Комуністичної партії. Виступав за те, щоб КП(б)У підтримувала зв'язки з РКП лише через Комуністичний Інтернаціонал. З вересня 1924 по лютий 1927 — нарком освіти УСРР, активно проводив політику українізації. Під час зустрічі з Йосифом Сталіним у жовтні 1925 поставив питання про усунення Л.Кагановича з посади генсека ЦК КП(б)У та заміщення його на В.Чубаря. Від 26 квітня 1926 року Сталін поклав на Шумського відповідальність за поширення антиросійських настроїв в Україні. З іменем Шумського був пов'язаний національний ухил — «шумськізм»(«шумськізм» - це група потенційно опозиційних сил режиму працівників державного і партійного апаратів).

Слайд 6

Народний Комісаріат Внутрішніх Справ Народний Комісаріат Внутрішніх Справ (НКВС) одне з виконавчо-адміністративних відомств (міністерств) уряду СРСР союзно-республіканського підпорядкування. Створений 7.11.1917 Одноймений комісаріат з 1919 року існував в УСРР (у першому більшовицькому уряді в Україні був Народний Секретаріат внутрішніх справ, очолювала Є. Бош) як республіканський орган, хоч фактично підпорядковувався СРСР. Після утворення СРСР у 1924 р. НКВС УРСР діяв як республіканський орган, здійснюючи суто адміністративні функції. У 1934 р. НКВС УРСР був підпорядкований безпосередньо Москві — новостворенному НКВС СРСР

Слайд 7

Функції НКВС Функції НКВС того часу навіть за формальними ознаками значно перевищував функції сучасного міністерства внутрішніх справ у структурі державної влади більшості країн світу, зокрема України. НКВС відав: справами внутрішньої і місцевої адміністрації охороною громадського порядку обліком місця проживання громадян реєстрацією актів громадського стану протипожежною охороною карним розшуком веденням держархівів державною безпекою та охороною зовнішньою (закордонною) розвідкою контррозвідкою наглядом за офіцерським складом армії таборами примусової праці (ГУЛАГ) і в'язницями виконанням судових вироків мав власні війська НКВС ( ЧОН (Частини особливого призначення,)), що мали власну авіацію, артилерію і танки  Займався також боротьбою з національними та політичними рухами, зокрема тими, які проповідували ідеї національної незалежності і закликали до повалення радянської влади. Для досягнення цілей часто використовувались жорсткі методи (ув'язнення, допити, тортури), які відповідали режиму радянської влади і комуністичним політичним ідеям того часу і були пов'язані з порушенням прав людини та масовими репресіями.

Слайд 8

УАПЦ Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) — незалежна православна церква в Україні та в українській діаспорі Західної Європи й Північної Америки, що відродилася під час національно-визвольних змагань (1917—1921). На Першому Всеукраїнському Православному Церковному Соборі в Києві 14-30 жовтня 1921 р. проголошено три основні засади УАПЦ — автокефалію, соборноправність, українізацію.  На початку 1918 року в Києві було скликано Всеукраїнський Церковний Собор, який виступив за створення незалежної від московського патріархату української церкви. Однак, 19 січня робота Собору перервалася наступом більшовиків на Київ. Після створення Української Держави, гетьман Павло Скоропадський також всіляко сприяв створенню української автокефальної церкви. Проте, намагання Всеукраїнської церковної ради та гетьманського уряду домогтися автокефалії для Української Церкви знову наштовхнулися на спротив єпископів-росіян. Після антигетьманського перевороту та встановлення влади Директорії, 1 січня 1919 року був прийнятий «Закон про верховне управління Української Православної Автокефальної Синодальної Церкви». До участи в Першому Святому Синоді уряд, серед інших, запросив архієпископа Катеринославського Агапіта (Вишневського), єпископа міста Кременця Діонісія (Валединського) та протоієрея Василя Липківського.рхієпископ Олексій Дородніцин. На початку 1918 року в Києві було скликано Всеукраїнський Церковний Собор, який виступив за створення незалежної від московського патріархату української церкви. Однак, 19 січня робота Собору перервалася наступом більшовиків на Київ.  Після створення Української Держави, гетьман Павло Скоропадський також всіляко сприяв створенню української автокефальної церкви. Проте, намагання Всеукраїнської церковної ради та гетьманського уряду домогтися автокефалії для Української Церкви знову наштовхнулися на спротив єпископів-росіян. 5 травня 1920 р. УАПЦ проголосила про своє відновлення як незалежної Помісноі Церкви. Тим часом в Україні не залишилось ні одного єпископа, який би був прихильником української церкви. Одночасно більшість священиків та мирян підтримували дії Всеукраїнської церковної ради. 14-30 жовтня 1921 року в Києві відбувся Перший Всеукраїнський Церковний Собор, що підтвердив автокефалію УАПЦ, проголошену Всеукраїнською Православною Церковною Радою 5 травня, і вписав її до канонів УАПЦ, як одну з головних засад: «Українська Православна Церква є автокефальною, ніякому духовному урядові інших Православних Церков не підлегла, і сама порядкує своїм духовним життям за провідництвом Святого Духа.»

Слайд 9

Волобуєв Михайло Симонович Волобуєв Михайло Симонович ( 11 січня (24 січня) 1903 — 20 червня 1972) — український економіст. У 1928 р. виступив у журналі «Більшовик України» зі статтею «До проблеми української економіки", у якій обстоював цілісність українського національно-господарського терену, захищав господарську самостійність українських підприємств, не погоджувався з панівною роллю російської економіки, вимагав збереження за Україною та іншими республіками права "дійсного контролю за діяльністю союзних органів». Стаття Волобуєва, яку деякі дослідники вважають теоретичною платформою націонал-комунізму, одразу викликала гнів більшовицьких вождів, а її положення були затавровані назвою «волобуєвщина».

Слайд 10

ВАПЛІТЕ Вільна Академія Пролетарської Літератури (ВАПЛІТЕ) — літературне об'єднання в Україні. Виникла у Харкові, існувала з січня 1926 до 28 січня 1928. Організація стояла на засадах творення нової української літератури шляхом засвоєння найкращих здобутків західно-європейської культури. Фактичним лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий.   Приймаючи офіційні вимоги комуністичної партії, в питаннях літературної політики ВАПЛІТЕ займало незалежну позицію і стояло на засадах творення нової української літератури кваліфікованими митцями, що ставили перед собою вимогу вдосконалення, засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури. Лідером організації був Микола Хвильовий який висунув гасло «Геть від Москви!». Президентами — Михайло Яловий (пізніше Микола Куліш), секретарем — Аркадій Любченко.

Слайд 11

Микола Хвильовий Мико ла Хвильови й (13 грудня 1893 — 13 травня 1933, Харків) — український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози. 1919 вступив до КП(б)У1921 переїхав до Харкова, де активно заявив про себе, як один з організаторів літературно-художнього життя, член-засновник багатьох тогочасних літературних організацій — «Гарт» (1923), «ВАПЛІТЕ» (1925), «Пролітфронту»(1928). Того ж року почав друкуватися. В 1920-ті роки повністю підтримує і впроваджує в життя політику "українізації". В своїх памфлетах виступав проти русифікаційного і "просвітянського" векторів розвитку української радянської культури під гаслами: "Геть від Москви!", "Україна або Малоросія?", "Орієнтація на психологічну Європу". Перед нами стоїть таке питання: на яку зі світових літератур взяти курс? В будь-якому випадку, не на російську. Від російської літератури, від її стихії українська поезія повинна втікати як можна швидше. Справа в тому, що російська література віками тяжіє над нами, як хазяїн положення, який привчив психіку до рабського наслідування".   Українське суспільство, зміцнівши, не примириться зі своїм фактичним гегемоном — російським конкурентом. Ми повинні негайно стати на сторону молодого українського суспільства, яке втілює не лише селянина, але і робітника, і цим назавжди покінчити з контрреволюційною ідеєю створювати на Україні російську культуру.

Слайд 12

«Гарт» «Гарт», союз українських пролетарських письменників, організований в 1923 Василем Елланом-Блакитним до якого увійшли відомі на той час письменники В. Еллан-Блакитний, І. Кулик, В. Сосюра, В. Поліщук, М. Йогансен, П. Тичина. О. Довженко, М. Хвильовий та інші. Метою організації, як зазначалося у статуті, було об'єднання українських пролетарських письменників та прагнення до створення єдиної інтернаціональної комуністичної культури. Мова творів «гартян» мала бути українською. «Гартяни» не вдавались до гучномовних декларацій свого статуту.

Слайд 13

Леонтович Микола Дмирович Леонто вич Мико ла Дми трович (1 грудня 1877, Монастирок — 23 січня 1921, Марківка) — український композитор, хоровий диригент, громадський діяч, педагог. Автор широковідомих обробок українських народних пісень для хору «Щедрик», «Дударик», «Козака несуть». Його обробка «Щедрика» відома у всьому світі як різдвяна колядка «Carol of the Bells».

Слайд 14

Іван Сидорович Їжакевич Іва н Си дорович Їжаке вич (* 6 (18 січня) 1864, село Вишнопіль, нині Тальнівського району Черкаської області — † 19 січня 1962, Київ) — український живописець, письменник, графік, народний художник УРСР (1951). Творчість Автор ряду картин на теми української історії: «Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь», «Тарас Шевченко — пастух», «Битва козаків з шляхтою», «Гайдамаки під Уманню», «Повстання селян у Галичині»,

Слайд 15

Опір та згортання Українізація весь час наражалася на ворожий опір російських великодержавних шовіністів в Україні (діяльність пролеткультів, опір українізації державного апарату, преси тощо), підтримуваних московською й ленінградською пресою й особливо наполегливими україножерами на високих посадах (Ю. Ларін, В. Ваганян й ін.). Але й більшість КП(б)У була байдужа, а то й ворожа українізація, тільки «тоненька плівка українців-комуністів плавала на поверхні бурхливого потоку культурного українського відродження» (О. Шумський); серед цих останніх особливо активними у запровадженні українізації були колишні боротьбісти (див. Українська Партія Соціалістів-Революціонерів-Боротьбістів (комуністів)), М. Хвильовий та М. Скрипник з їхніми послідовниками. Велику роль у здійсненні українізації відіграли українці із західноукраїнських земель, які залишилися в УССР після поразки української революції 1917—1920 років, або приїхали (переважно з Галичини) пізніше, гнані, з одного боку, антиукраїнською політикою поверсальської Польщі, а з другого — натхнені вірою у відродження суверенної України в тодішній УССР.   Москва пильно стежила за процесом культурного відродження України і, боячися зміцнення тенденцій до її усамостійнення, почала гальмувати українізацію уже на самих її початках: лист 1926 Й. Сталіна до Л. Кагановича з попередженням проти ухилу М. Хвильового, який кинув гасло «геть від Москви» і жадав повної українізації пролетаріату; того ж року усунення О. Шумського з України; 1928—1929 ліквідація літературних організацій ВАПЛІТЕ і Ланка-МАРС, пізніше журнал «Літературний Ярмарок» і «Пролітфронт», переслідування неокласиків; ліквідація УАПЦ, розгром Української Академії Наук; заслання М. Грушевського до Москви (1931) тощо. Остаточно українізація була припинена з призначенням у січні 1933 П. Постишева секретарем ЦК КП(б)У. Протягом 1933—1934 у постишевському терорі усі діячі українізації були ліквідовані або заподіяли собі смерть (М. Хвильовий, М. Скрипник й ін.), і відтоді почалася русифікація, яка особливого прискорення набрала по Другій світовій війні.

Завантажити презентацію