Презентація на тему:
Лицарство

Презентацію підготувала: Курсант 216ж н.г. Задубінна Яна Андріївна Лицарство в добу Середньовіччя

Вступ Лицарі завжди викликали до себе невичерпний інтерес. Відомості про них дуже суперечливі. Одні вважають їх безкорисливими захисниками пригноблених, галантними слугами прекрасних дам, вірними васалами. В інших про них склалася абсолютно протилежна думка. Лицарі, на їхній погляд, були жорстокими грабіжниками, безрозсудними неуками й ґвалтівниками. Ці суперечливі погляди були наслідком того, що лицарі за часів середньовіччя були єдиною силою, здатною діяти.

Але перш за все, лицарі були силою, що потрібна була усім: королям проти сусідів і непокірливих васалів, селян, церкви; церкві - проти іновірців, королів, селян, городян; владикам подрібніше - проти сусідів, короля, селян; селянам - проти лицарів сусідніх владик.

Лицар, рейтер, шевальє і т. д. на всіх мовах значить вершник. Але не просто вершник, а вершник у шоломі, панцирі, із щитом, списом і мечем. Усе це спорядження було дуже дорогим: ще наприкінці Х ст., коли розрахунок вівся не на гроші, а на худобу, комплект озброєння, тоді ще не настільки рясного і складного, разом з конем коштував 45 корів чи 15 кобилиць. А це величина череди чи табуна цілого села.

З іншого боку, феномен середньовічного лицарства також тісно пов’язаний з явищем васалітету, оскільки відносини між сеньйором і залежною від нього людиною були тою моделлю, яка дозволяла передавати цій залежній людині вартісне озброєння та спорядження, зберігаючи при цьому над ним контроль. І в цьому сенсі, якщо слідувати висновкам Жоржа Дюбі,в Х сторіччі ми можемо говорити про певний синтез, коли латинський термін «мілес» означає одночасно і васала, і кінного воїна. І цей момент можна назвати народженням лицарства.

На подібних відносинах у Європі вишикувалася складна феодальна система. І до XI-XII ст. важко-озброєні вершники перетворилися в касту лицарів. Доступ у цей привілейований стан ставав усе більш важким, заснованим уже на родовитості, що підтверджувалася грамотами і гербами. Ще б: кому хочеться тіснитися і допускати до жирного шматка сторонніх. А шматок був жирним, і чим далі, тим більше.

За клятву вірності сеньйору лицар одержував землю з працюючими на нього селянами, право суду над ними, право збору і присвоєння податків, право полювання, право першої ночі і т. д. Він міг їздити до дворів владик, розважатися цілими днями, пропивати, програвати в містах гроші, зібрані з мужиків. Обов'язки його зводилися до того, щоб під час воєнних дій служити на своїх харчах сеньйору біля місяця в році, а звичайно і того менше. За "понаднормову" службу йшла велика платня. Військовий видобуток - трофеї, викуп за полонених, самі полонені - теж діставалася лицарю. Можна було в позаслужбовий час і попрацювати "ліворуч" - найнятися до стороннього сеньйора чи до міського магістрату.

На поле бою кожен лицар приводив із собою слуг, озброєних списами і сокирами, та й великі власники наймали великі загони лучників і арбалетчиків. Але до XIV ст. результат бою завжди визначали деякі господи-лицарі, численні ж слуги-піхотинці були для панів хоч і необхідною, але лише підмогою. Лицарі їх у розрахунок узагалі не приймали. Та й що могла зробити юрба ненавчених селян проти закованого в збрую професійного бійця на могутньому коні?

Лицарі нехтували власною ж піхотою. Горя нетерпінням битися з гідним супротивником, тобто лицарем же, вони топтали конями, своїх же піших воїнів, що заважали їм. З такою же байдужістю лицарі відносилися і до вершників без зброї, лише з мечами і легкими списами. В одній з битв, коли на групу лицарів налетів загін легких вершників, вони навіть не зрушилися з місця, а просто перекололи своїми довгими списами коней супротивника і тільки тоді поскакали на гідного ворога - лицарів.

От отут-то і відбувався дійсний бій: два закованих у залізо вершника, закритих щитами, виставивши вперед довгі списи, збивалися з нальоту, і від страшного таранного удару, посиленого вагою зброї і вагою коня в сполученні зі швидкістю руху, ворог із тріснутим щитом і розпоротою кольчугою чи просто приголомшений, вилітав із сідла. Якщо ж збруя витримувала, а списи ламалися, починалося рубання на мечах. Це було аж ніяк не витончене фехтування: удари були рідкими, але страшними. Про їхню силу говорять останки воїнів, що загинули в боях середньовіччя, - розрубані черепи, перерубані гомілкові кісти. От заради такого бою і жили лицарі. У такий бій вони кидалися забувши про обережність, про елементарний лад, порушуючи накази командуючих.

Як тільки виникала ймовірність перемоги над ворогом, часто лицарі стрімголов мчалися грабувати стан ворога. Це обурювало деяких королів, й іноді їм, щоб заспокоїти знахабнілих васалів, доводилося будувати їх повертати на поле бою. Адже невідомо, чим зрештою закінчиться бій, що складався зазвичай з безлічі двобоїв.

У лицарів існували свої поняття лицарської честі. Наприклад, тамплієрам за статутом дозволялося накидатися на ворога з будь-якого боку, у тому числі й ззаду. Є ще невелика особливість. Якщо ворогам вдавалося примусити хоча б декількох лицарів відступити назад, жодному полководцеві було не під силу зупинити переляканих. Не перелічити королів, які втратили перемогу через панічну втечу своїх васалів із поля бою.

Що ж до військової дисципліни, то в лицарів її взагалі не було Усі знали, що лицар - боєць-одинак. який не визнає над собою командування. Бій для лицаря - це демонстрація його вміння воювати й триматися в сідлі Лицар намагався продемонструвати свої професійні якості, щоб одержати ще більше привілеїв від свого сеньйора. Тому він ніяк не реагував на будь-які накази, що зачіпають його гордість, а робив так, як вважав за потрібне. Про хворобливе самолюбство лицарів було відомо всім від полководців до церковних діячів. 

Від кінця XI ст. коли почалися хрестові походи, починають зароджуватися духовно-лицарські ордени Усі вони мали суворі статути. Захопивши величезні території на Сході, ордени розгорнули на «святій землі» широку діяльність. Лицарі закріпачували селян, як місцевих, так і тих, які, прийшли з ними з Європи. Підкорюючи міста й села, займаючись лихварством, експлуатуючи місцеве населення, ордени накопичували величезні багатства. На награбоване золото купувалися великі маєтки в Європі Поступово ордени перетворювалися на найбагатші корпорації.

Лицарські ордени У Європі з 1100 р по 1300 р виникло 12 лицарських духовних орденів. Найбільш життєстійкими, здатними протистояти будь-чому були орден тамплієрів, орден госпітальєрів і Тевтонський орден .

Орден тамплієрів «Tample» у перекладі з французької означає «храм». Тому офіційною назвою ордену була така: «Таємне лицарство Христове і Храму Соломона». У Європі він мав іншу назву - Орден лицарів Христа. Орден мав свій символ білий плащ із червоним восьмикутним хрестом А печаткою ордену стало зображення двох лицарів, які сидять на одному коні Це, очевидно, вказувало на бідність і братерське єднання.

Члени ордену зобов'язані були «по можливості піклуватися про дороги й шляхи, а особливо про охорону прочан». Вони не мали права вести світське життя, співати й навіть сміятися. Дисципліна була дуже суворою. Лицарям належало дати три обітниці, яких вони повинні були неухильно дотримуватися. Це обітниці цнотливості, бідності й послуху. Лицарі Храму не цуралися науки, усіляко заохочували її розвиток. До того ж намагалися всі нові технічні винаходи тримати в себе. Відомо, що, наприклад, компас, уперше використали саме тамплієри.

Орден госпітальєрів 1070 р став роком заснування в м. Палестині купцем Мауро з Амальфи госпіталю для прочан до святих місць. Для охорони залучалися лицарі, які верхи могли відігнати розбійників. З кожним роком госпіталь розростався, перетворившись через якийсь час на братство з догляду за хворими й пораненими. Як і в тамплієрів, у госпітальєрів були три обітниці: послуху, бідності й цнотливості. За свій символ лицарі взяли білий восьмикутний хрест, розташований на лівому плечі чорної мантії. Щоб засвідчити обітницю послуху, у мантії були зроблені дуже вузькі рукави, що показували, наскільки мало свободи в ченця.

Тевтонський орден Орден був утворений у 1199 р. Але лише через багато років тевтонцям удалося домогтися таких привілеїв, які мали їхні «брати» - лицарі, наприклад тамплієри або іоанніти. Сталося це тільки в 1221 р. Як і всі представники духовно-лицарських орденів, тевтонці давали обітницю цнотливості, бідності й послуху. Відмінністю тевтонських лицарів від членів інших орденів було те, що до них належали тільки німці, а не представники різних національностей. У Німеччині дотепер існує Тевтонський орден.

Лицарство стало феноменом середньовічного західного світу. Воно створило особливу світську культуру, пройняту нормами особливої моралі, культуру, що вступила у боротьбу з духовно- релігійним началом і перемогла у цій боротьбі. Висновок

ДЯКУЮ ЗА УВАГУ!