Презентація на тему:
Географiя «Кримських сонетiв» Адама Мiцкевича

Презентацiя Шаргородської Оксани із зарубiжної лiтератури за темою « Географiя «Кримських сонетiв» Адама Мiцкевича.» Викладач: Фєcєнко Вiкторiя Вiкторiвна

Адам Міцкевич Народився на хуторі Заоссє, біля Новогрудка, нині Білорусь, в сім'ї адвоката та збіднілого білоруського шляхтича Миколи Міцкевича. Мати поета походила з сімї хрещених євреїв-франкістів Рано втративши батька, Адам Міцкевич ще з дитинства привчався до самостійного життя. У 1815 році був зачислений «казеннокоштним» студентом Віленського університету. У 1822 і 1823 році за допомогою близьких друзів Міцкевич у Вільно видає два невеликих томики «Поезій». За організацію й участь у підпільних товариствах у 1824 р. був висланий у віддалені губернії Польщі, а згодом у листопаді прибув до Петербурга, звідки потрапив у Одесу, де працював учителем у Ришельєвському ліцеї. В Україні він залишався понад дев'ять місяців, постійно цікавлячись суспільним і культурним життям, фольклором та історією. Тут було написано більшість його сонетів, в тому числі «Кримських», балади «Воєвода» і «Дозор». У 1825 р. при переїзді на роботу у Москву у Харкові познайомився з відомим письменником Петром Гулаком-Артемовським, за рахунок чого вийшла балада «Пані Твардовська» українською мовою. У Москві Адам Міцкевич зайняв посаду чиновника канцелярії генерал-губернатора. Восени 1826 р. поет знайомиться з членами журналу «Московскій телеграфъ», поетами і письменниками. Найяскравішим було знайомство з видатним російським поетом Олександром Пушкіним. Після переїзду Міцкевича у квітні 1828 р. до Петербургу вони з Пушкіним стають найкращими друзями, ходять на літературні вечори, діляться враженнями про прочитані твори. Міцкевич перекладає вірші Пушкіна польською мовою. У журналах і альманахах в період 1826—1830 роках друкувалися твори Міцкевича: балади, «Сонети», «Фарис», «Конрад Валлендор», «Дзяди». Епіграфом до циклу «Кримських сонетів» стали слова Гете: «Хто хоче зрозуміти поета, повинен відправитися в його країну».

Філософське осмислення єдності природи і людини в «Кримських сонетах» Міцкевича Сонет… Щось величне і водночас потаємне криється вже навіть в одному цьому слові. Високі почуття і музика звуків. Так уявляється мені сонет. І уявлення це не зникає, коли я читаю сонети Петрарки, Шекспіра і Міцкевича. «Кримські сонети» — це особливі твори. Особливі за своїм звучанням і глибиною думки, особливі за мелодійністю і тематичною розмаїтістю. Волею долі потрапивши на чужу землю, спостерігаючи багатства чужої йому природи, в оточенні недругів, Адам Міцкевич зумів зберегти в уяві красу рідної землі, яка підсвідомо проявляється у сутності єства ліричного героя його сонетів: Я так напружив слух, що вчув би в цій землі І голос із Литви. («Акерманські степи») Вісімнадцять сонетів увійшли до кримського циклу Адама Міцкевича. Усі вони уособлюють внутрішній порив автора до рідної землі, від якої він був силоміць відірваний царською поліцією: О мисле! Спогадів є гідра мовчазна, Що спить на дні твоїм під зливами-дощами, А в супокійну мить рве серце пазурами. («На верховині Тарханкут»)

Акерманські степи. На верховині Тарханкут Пливу на обшири сухого океану. Як човен, мій візок в зеленій гущині Минає острови у хвилях запашні, Що ними бур'яни підносяться багряно. Вже морок падає. Ні шляху, ні кургана... Шукаю провідних зірок у вишині. Он хмарка блиснула, он золоті вогні: То світиться Дністро, то лампа Акермана. Спинімось! Тихо як!.. Десь линуть журавлі, Що й сокіл би не взрів,- лиш чути, де курличе. Чутно й метелика, що тріпається в млі, I вужа, що повзе зіллями таємниче... Я так напружив слух, що вчув би в цій землі I голос із Литви. Вперед! Ніхто не кличе. Ясною стрічкою наш вимпел ледве має, I грає лагідно прояснена вода, Немов замріяна про щастя молода: Прокинеться, зітхне - і знову засинає. Неначе прапори, як грізний бій затих, Дрімають паруси; мов ланцюгом прикуте, Судно гойдається, ладне й собі заснути. Зітхнув моряк. В гурті дзвінкий лунає сміх. О море! Є поліп, що у хвилини бурі На дні ховається, у темряві похмурій, А в тишу догори хвилясто вирина. О мисле! Спогадів є гідра мовчазна, Що спить на дні твоїм під бурями й громами, А в супокійну мить все серце пазурами!

У супроводі своїх п’яти супутників Адам Міцкевич був самотнім, бо двоє з них були служаками вищих щаблів царської таємної поліції, єдина присутня там жінка, Кароліна Собанська — коханка одного з цих посіпак, ще двоє — багаті одеські вельможі. Сонет про яструба — це твір, який відбиває почуття автора під час перебування в такому ворожому гурті. Цей твір не було закінчено Міцкевичем. Але він є ключем до розуміння того ганебного середовища, в якому опинився польський поет. Автор не просто порівнює себе з підбитим птахом, він неначе зливається з яструбом, відчуває страшну загрозу від перебування у ворожому середовищі. Становище яструба — це становище висланого з рідної землі Міцкевича: Нещасний яструб! Бурі його збили З небес, в чужі закинувши краї; Він мокрі пера розгорнув свої, На щогли сівши, зморений, безсилий. («Яструб») У всіх сонетах Міцкевича кримського періоду висновок — в останніх двох-трьох рядках. В останньому сонеті висновок не завершено, неначе автор дає змогу читачеві домислити його. Мені здається, що сонет «Руїни замка в Балаклаві» перегукується з твором Лесі Українки «Царі». Певно, в душі кожного генія є нотка єдності з народом і відповідальності за його долю. Адам Міцкевич прагнув побувати в Криму. Перша поїздка була нетривалою і ніяк не позначилася на творчості поета. А друга подорож подарувала світові чудовий цикл «Кримських сонетів»: Чорніє пасмо гір, долину ніч проймає, Шепочуть, мов крізь сон, потоки у гаях, І — квітів музика — солодкий ллється пах, Що для ушей мовчить, до серця промовляє. («Алушта вночі»)

Алушта вночі Свіжішає вітрець, жарота відлягає, Світильник золотий спада на Чатирдаг, Розбився на скалки у нього на плечах I гасне. Мандрівник спинився, поглядає. Чорніє пасмо гір, дрімотна ніч у гаї, Шепочуть, мов крізь сон, потоки у садах, I квітів музика - солодкий ллється пах, Що для ушей мовчить, до серця промовляє. Мене вколисують пітьма і тишина,- Аж от немовби вся гойднулася колиска: То світлий метеор блакить перетина. О ноче східна! Ти - неначе одаліска, Що поцілунками зчаровує до сну І раптом будить знов жадобу вогняну.

Як яскраво й образно розповідає поет про красу кримської ночі! Читаючи ці рядки, проймаєшся єдністю людини і чаруючої природи, вловлюєш навіть звуки і запахи, прагнеш дихати одним із поетом повітрям і відчувати те, що відчув він, проте Міцкевич невіддільний від своєї рідної землі. І тому чари Криму тмяніють, коли автор згадує свою батьківщину: Далекої Литви природа непочата — Грузька драговина, незаймані ліси… Мені любіший тут шум сосон, дзвін коси, Ніж солов’ї Байдар, салгірських лук дівчата.(«Мандрівник») А в сонеті «Аю-Даг» порівнює почуття молодого поета з чорними і грізними спіненими валами хвиль, то ясними, як сніг, то мінливими, як веселка. Але призначення поета в тому, щоб служити людям і не ламатися від бурі. «Кримські сонети» Адам Міцкевич присвятив Пушкіну, якого вважав найвизначнішим поетом того часу. Проте ці твори молодого на той час поета вплели найкращу квітку в вінець його безсмертя: Та лютню ти взяв,— і віхор враз одбіг, Пісні зоставивши, що пам’ять людська з них Вінок безсмертності зів’є тобі на скроні. («Аю-Даг»)

Аюдаг Люблю дивитись я із Аюдагу скелі, Як спінені вали біжать йому до ніг Рядами чорними - чи, ніби срібний сніг, На сонці виграють, мов райдуги веселі. Штурмують мілину вони у буйнім хмелі, Немов морських потвор іде страшний набіг; Здобудуть - і назад одходить військо їх, Корали й перли нам лишивши на тарелі. Твоя подоба це, поете молодий! Так грізних пристрастей бушує буревій; Та ліру ти підняв - і в серці супокій. Навала відійшла по довгій обороні, Безсмертні лиш пісні зронивши в час погоні. За них віки тобі вінком прикрасять скроні.

Кримські загадки Адама Міцкевича Справжня історія подорожі Адама Міцкевича по Криму прихована завісою таємниці. Так, для порівняння: в червні 1825 року в Криму побували і російський письменник Олександр Грибоєдов, і поляк Адам Міцкевич. Відомо, що і той, і іншій побували також і в Сімферополі. Проте, якщо в творчій спадщині Олександра Грибоєдова немає жодного художнього твору, підказаного історією, людьми і природою Криму (він писав: «Майже три місяці я провів в Тавриді, а результат нуль. Нічого не написав»), то Адам Міцкевич після повернення додому написав лірико-філософський цикл з 18 «Кримських сонетів». Проте парадокс полягає в тому, що маршрут і хронологія подорожі Олександра Грибоєдова, що нічого не написав тут, відомі вченим досить докладно (з Криму він відправляв листи, в дорозі вів щоденник, нотатки, описав місця, де був), тоді як про подорож автора безсмертних кримських сонетів Адама Міцкевича сучасники не мають майже ніяких подробиць. Досі в розпорядженні дослідників тільки мізерні відомості: згадані в сонетах кримські місця та те, що говориться в присвяченні, — його супроводжували деякі друзі. Плюс до того неточні відомості є в спогадах дітей Адама Міцкевича, що пам’ятали розповіді батька. Невідомим є навіть маршрут, яким їхав великий поляк. Все частіше вчені запитують: скільки разів Адам Міцкевич був у Криму, якими маршрутами пролягав його шлях, що саме він робив у подорожі, хто саме його супроводжував?

Мабуть, загадка цієї подорожі полягає в тому, що в Криму його, крім інших, супроводжував «Штірліц XIX ст.» граф І. Вітт — начальник військових поселень Півдня Росії і куратор Одеського ліцею, куди було призначено Міцкевича. Вітт — багаторічний резидент російської розвідки у Франції, який доніс царю точну дату і тактику нападу на Росію 1812 року. Неоднаразово Вітт вивідував таємні мотиви дій європейських монархів, і Олександр I міг обійти всі їх дипломатичні пастки і домагатися вигідних для Росії умов договорів. Його діяльність — це також зрада, інтриги і політичні процеси над супротивниками самодержавства. Саме Вітт, виконуючи секретне доручення імператора, розкрив змову майбутніх декабристів в південній групі військ. Тому у вчених немає сумніву в тому, що Вітт в Одесі стежив і за Адамом Міцкевичем, виконуючи завдання царя вивідувати про можливі зв’язки між польськими і російськими змовниками. Зрозуміло, що поїздка до Криму Вітта в товаристві Адама Міцкевича разом з його «шпигунським помічником» Бошняком, а також Собаньської з її чоловіком і другом Міцкевича — Ржевуським була здійснена саме для нагляду за Міцкевичем і для виявлення його можливих контактів з членами таємних товариств.

Вітт розраховував на те, що в атмосфері невимушеного приятельського спілкування йому вдасться спровокувати поета на відверті розмови, які допоможуть встановити міру політичної благонадійності й самого поета і його «південних» друзів. За деякими свідченнями, Міцкевич здогадався про справжні наміри свого оточення і поводився обережно, принаймні в офіційному рапорті Вітт доповідав, що пересвідчився в політичній благонадійності польського поета, після чого Міцкевича було призначено чиновником до канцелярії московського генерал-губернатора. Невідомо також, де зупинявся Міцкевич в Сімферополі. Якщо в готелі, тоді в місті був тільки один готель — «Одеса». До того ж вчені досі не мають достовірних свідчень про його розташування. Але цілком можливо, що Міцкевич зупинявся у кого-небудь з місцевих мешканців. У 1825 р., з 14 серпня по 14 жовтня, Адам Міцкевич подорожував по Криму. Крим справив незабутнє враження на Міцкевича, і в листі до польського історика Иоахима Лелевеля він із захопленням писав: «...я бачив Крим! Я витримав страшенну бурю на морі... Я бачив Схід у мініатюрі». «Сонети» Міцкевича, до яких увійшли два цикли — «Любовні сонети» та «Кримські сонети», були видані у Москві в грудні 1826 р.

Буря Вітрила зірвано, ревіння, шум завії, Тривожні голоси і помп зловісний рик, Із рук матросових останок линви зник, Згасає сонця диск - і гаснуть з ним надії. В тріумфі бурянім, серед шумливих стін, Що вгору зносяться в безумній круговерті, Ступив на корабель жорстокий геній смерті, Як воїн, що іде на приступ між руїн. Півмертві там лежать; той руки он ламає, А той товаришам прощання посилає, Той ревно молиться, щоб гибелі втекти. Один лиш із гурта - самотній чужаниця - Гадає: щастя той у світі міг найти, Хто друзів має ще, хто може ще молиться.

«Кримські сонети» Міцкевича стали своєрідним поетичним експериментом, який доводив переваги сонетної форми в її і можливостях розкриття внутрішнього світу людини. Майстерність, з якою польський поет володіє формою сонета, викликала загальне захоплення і велику кількість наслідувань, а Пушкін, вражений досконалістю сонетного циклу Міцкевича, поставив його в один ряд з такими визнаними майстрами сонетної форми, як Данте, Петрарка та Шекспір. Новаторське значення «Кримських сонетів» полягало й у тому, що вони вводили в польську літературу новий різновид пейзажної лірики, поєднаної з філософськими роздумами і поглибленим описом душевних переживань людини, новий романтичний образ ліричного героя-мандрівника, екзотичний колорит мусульманського Сходу, численні образи та мотиви західноєвропейської романтичної поезії, прийоми та принципи побудови літературного твору, притаманні поетиці романтизму.

Образний світ «Кримських сонетів». 18 віршових творів, що увійшли до збірки Міцкевича «Кримські сонети», становлять єдиний поетичний цикл, тобто таку побудову, яка, на додаток до звичайних — хронологічного, жанрового, тематичного — принципів розміщення віршів у збірці, передбачає ще й особливий внутрішній їх смисловий зв'язок. Вірші, що утворюють поетичний цикл, розраховані на те, щоб сприйматися не як проста механічна сума елементів, а як така їх упорядкована система, в якій кожний вірш має вартість і як окрема, закінчена художня одиниця, і водночас як невід'ємна частка більшого цілого, поєднана з ним певними смисловими зв'язками. Циклізацію як композиційний прийом упорядкування віршових збірок використовували вже поети античності (Катулл, Тібулл, Овідій) та епохи Відродження («Канцоньєре» Петрарки, цикли сонетів | Шекспіра), але особливого значення цей прийом набуває в літературі XIX ст., зокрема в поезії романтизму. Крім Міцкевича, до прийомів циклізації зверталися також Гете, Гейне, Байрон, Пушкін, Лєрмонтов. Зв'язаність окремих творів спільним смислом надає віршовому циклу ознак специфічного ліричного сюжету, в якому увага концентрується не на зовнішньому перебігу дії (розгорнутому описі вчинків, конфліктів, просторових переміщень персонажів), а на роздумах ліричного героя, викликаних певними життєвими враженнями.

Тематичною основою ліричного сюжету «Кримських сонетів» Міцкевича є враження, що їх поет отримав під час мандрівки Кримом, знайомства з його природою, географією, історією, культурою. Засвоїм характером сонети нагадують своєрідний ліричний щоденник, в якому географічні та етнографічні реалії Криму набувають ознак символічного художнього простору, особливої поетичної країни, де буденна реальність сприймається крізь барви свободолюбних поривів романтичної душі поета. Саме на такий ракурс сприйняття «Кримських сонетів» спрямовує епіграф до циклу, взятий Міцкевичем з додатку до «Західно-східного дивану» Гете: «Хто хоче зрозуміти поета, повинен побувати в поетовій країні». Ліричний сюжет «Кримських сонетів» можна умовно поділити на три частини, кожна з яких варіює загальну для всього циклу тему кримських вражень в окремій сюжетній площині, що розгортається як послідовність думок, спогадів, асоціативних зіставлень та емоційних оцінок ліричного героя-мандрівника.

Частина І. В сюжетній лінії першої частини, до якої можна віднести початкові чотири сонети циклу, домінує тема морської стихії. З'явившись уже в першому творі «Акерманські степи», яким відкривається цикл «Кримських сонетів» (асоціативне співвіднесення «обширів сухого океану», «запашних хвиль зеленої гущавини» акерманських степів з неосяжними просторами Чорного моря), ця тема розвивається далі двома наступними сонетами «Морська тиша» та «Плавба» (картини морського краєвиду) і сягає кульмінації в четвертому сонеті — «Буря», який є свого роду знаковим, оскільки інтерпретує один з найбільш показових для поетики романтизму мотивів — розбурханої морської стихії, бурі, що традиційно служила для романтиків символом свободи, вільного волевияву тих пристрасних стихій, які вирують в душі людини. Морська стихія уподібнюється душевній бурі у віршах і інших відомих романтиків — Байрона, Пушкіна, Лєрмонтова, породжуючи, як і в сонеті Міцкевича, думки про трагічну невлаштованість світу, порушення гармонії в житті людей.

Частина II. В сюжетній лінії другої частини «Кримських сонетів» провідною стає тема історичної пам'яті, спогадів та асоціацій, які навіюють мандрівникові культурно-історичні та географічні пам'ятки Криму. Сонет «Вигляд гір із степів Козлова», який відкриває цю частину циклу, присвячений опису Чатирдагу — гірської вершини, що здіймається на півтора кілометри над рівнем моря й асоціюється для ліричного героя з високими баштами-мінаретами, споруджувіїшми при мечетях, та могутніми фортецями, що їх колись зводили кримські хани. Продовжуючи цю символічну аналогію, поет називає Чатирдаг мінаретом світу, падишахом Криму, з допомогою якого небо розмовляє із землею.

Наступні чотири сонети цієї частини циклу — «Бахчисарай», «Бахчисарай уночі», «Гробниця Потоцької», «Могили гарему» — передають враження від таємничих руїн, мовчазних свідків історії, величі, слави та розкошів колись грізної Османської імперії. Бахчисарай, що оспівується в цих чотирьох сонетах, в минулому був столицею кримських ханів Гиреїв, окрасою могутньої імперії, яка володарювала над значною частиною Європи та Азії. Тепер від неї залишився лише фонтан, який символізує для ліричного героя сонета вічність та незмінність свободолюбних прагнень людини, не підвладних ані жорстокій тиранії, ані руйнівній стихії часу, що стирає з історії цілі імперії, але не владна над силою справжніх людських почуттів, які навічно залишаються в пам'яті людей. Сонет «Гробниця Потоцької» є своєрідною кульмінацією провідного для всіх чотирьох сонетів мотиву неволі дівчат-бранок ханського гарему і водночас підхоплює і розгортає символічний зміст образу фонтана із сонета «Бахчисарай». Краплі джерельної води фонтана — це, за легендою, сльози прекрасної полонянки кримського хана Керім-Гірея — польки Марії Потоцької. Образ багатостраждальної бранки з сонета «Гробниця Потоцької» служить для ліричного героя циклу дзеркальним відображенням власних думок про своє життя на чужині.

Частина III. В сюжетній лінії третьої частини циклу на перший план висувається тема мальовничих краєвидів кримських степів, гір, міських околиць («Байдари», «Алуш-тавдень», «Алуштавночі», «Чатирдаг», «Пілігрим», «Дорога над прірвою в Чуфут-Кале», «Гора Кікінеїс», «Руїни замку в Балаклаві», «Аюдаг»). У сонеті «Пілігрим» ліричний герой циклу, завершуючи свою мандрівку Кримом, робить загальні висновки. Порівнюючи Крим із «країною розкоші», «ніжною красою», ліричний герой циклу все ж не може не думати про рідний серцеві край, далеку Литву, яку постійно згадує у своїх мандрах і яка для нього миліша від будь-якої, найчарівнішої краси і найказковіших багатств світу. Крім пафосу свободи і боротьби, всі сонети циклу об'єднує й наскрізний образ ліричного героя, мандрівника, пілігрима, який втратив батьківщину, друзів, любов коханої і приречений на вічні мандри далекою чужиною. Намагаючись осмислити трагічні суперечності власної долі, збагнути сенс своїх моральних запитів і духовних поривань, він шукає співзвуччя власним думкам та почуттям у буремних стихіях, у величній красі гірських краєвидів, у перипетіях історичного плину людського життя, його минулого та сучасності. В цьому йому допомагає наставник і духовний порадник Мірза, який супроводжує ліричного мандрівника, розкриваючи йому глибинний, символічний зміст мови, що нею природа розмовляє з людиною.

Адам Мицкевич – национальная гордость польского народа. Его роль можно сравнить с ролью Пушкина для русской литературы, Шевченко – для украинской, ведь Мицкевич был родоначальником новой польской литературы и нового польского языка