Презентація на тему:
Картини Катерини Білокур

“Хата в Богданівці” – світ Катерини Білокур «Та й як же їх не малювати, як вони ж такі красиві! А як прийде весна, та зазеленіють трави, а потім і квіти зацвітуть! Ой Боже мій! Як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша, та начебто аж посхиляються до мене, та як не промовляють: «Хто ж нас тоді буде малювати, як ти покинеш?» То я все на світі забуду, та й знову малюю квіти. Ой, не гнівайтесь на мене, мої близькії й далекії друзі, що я малюю квіти, бо із квітів картини красиві».

Це третій з автопортретів Катерини Білокур – „Автопортрет в зимовий день” (1957). Силует художниці абсолютно „герметичний”, рішуче замкнений рукою, яка охопила хустку біля підборіддя. Низько насунута хустка і цупка „кора” ватянки ніби скували фігуру, залишаючи вільними лише обличчя та руку. Ми одразу зустрічаємось з допитливим, сумним поглядом художниці. На своїх полотнах Катерина Білокур завжди воліла оточувати людей квітами. Себе не пожаліла. На другому плані – покручене голе віття над головою. Ніби думки свої матеріалізувала цим химерним сплетінням. З листа Катерини Білокур: «...Я тільки плачу, дивлячись, що стоять полотна, а я ось ношу у хату торф, а з хати виношу попіл, шукаю і рубаю дрова на розпал торфу, перу ганчірки, топлю піч, ходжу біля хворої матері, пораю їх козу, бодай вона їм здохла! – от так і проходять мої дні. Та і сама хвора. І я січас не художник, а попелюшка.»

Картини “Цар-колос” і “Колгоспне поле”. Як ви думаєте: чому ними так був зачарований Пабло Пікассо?

„Квіти за тином” 1935 р. – це перша з робіт художниці у специфічному „білокурівському” стилі. Полотно звучить ностальгічною нотою. Це українська сільська класика, що поволі зникає і перетворюється на спомин. Тин, а за тином – квіти, їх так багато, і вони з такою силою здіймаються перед очима, ніби там, за огорожею, – райська країна, ідеальний простір. Україна поза часом, поза історією… Завершуючи розгляд картини, звернемо увагу на тендітну стеблину, що вибивається з-під паль огорожі. Це ніби автопортрет художниці. Аби реалізуватися, їй потрібно було виявити таку ж твердість та наполегливість, щоб пробитися у своїй „огорожі”.

У своєму дивовижному мистецтві Катерина Білокур проявила себе у жанрі натюрморту, побудова якого дає нам відчуття фантастичної реальності чи реальної фантастики, яка існує на хиткій межі дійсності та марення. Саме в натюрморті проявляються риси живописного світу художниці. “Снідання”, 1950 рік Захоплює поезія цього невибагливого світу звичних речей. Розмірене чергування форм, гра рівновеликих, але співмірних об’ємів надають композиції мелодійності. Особливу роль відіграє світло та колір. Не порушуючи цілісності й гармонії світу звичайних речей, вони примушують поставити під сумнів саме їх буденність. Таємниче враження створюють виступаючі з глибокого синього тла предмети, що не відкидають тіней. Світло, яке не має певного джерела, довільно торкається їх поверхні. Вони освітлюються то ясніше, то мерхнуть. Освітлений лише простір стільниці, далі, - серпанкова сутінь тла, у якій губляться обриси предметів: майже поглинутий глечик, слоїк видніється лише завдяки блакитним полискам, що вихоплюють його з мороку. Розташовані далі півонії посилюють атмосферу таємничості – синє тло проступає крізь пелюстки, створюючи враження, наче квіти повільно спливають з напівтемряви, ще сповнені нею…

Перший план полотна „Богданівські яблука” вирішено в дусі натюрморту. На селянській хустці розкладено насичені сонцем плоди. Фоном для натюрморту слугують розквітлі яблуневі віти. В результаті такого накладання картина з яблуками зависає над кроною дерева. Не зрозуміло, яким чином тримається у повітрі це імпровізоване кубельце; до того ж яблука видніють з-під хустки, ніби одна з яблуневих гілок почала плодоносити.

Пейзаж-фантазія Катерини Білокур Не можна не звернути увагу на те, що на багатьох полотнах квіти випромінюють світло, оточені ореолом. Художниця наче бачила це випромінювання. Вона зображувала рослини не в їхній повсякденності, швидкоплинності, але в їхній райській нетлінності, святості.

Катерина Василівна прожила своє життя, визначаючи час за цвітінням квітів та трав. У неї був свій образ природи, не надуманий штучно. Вона просто таким бачила світ – непевним, безкінечним, стародавнім, в підвалини якого закладено особливу духовність.

Декілька слів слід сказати і про символіку кольору. Улюбленими фарбами Білокур були ультрамарин і синій кобальт. Найвдаліші картини написані саме на синьому тлі. Синій, голубий та їхні відтінки – кольори Софії Премудрості Божої, іншими словами – обожене творіння, присутність Бога у світі. Софійна синява рослинного царства сприймалася Білокур безпосередньо, як даність.