Презентація на тему:
"Особливості розвитку культури України"

Школа й освіта цього періоду не могли задовольнити потреб народу й через те, що фактично вони були станово-класовими. Лише в початковій школі навчали безкоштовно. Та діти убогих батьків не могли її відвідувати, оскільки змалку були змушені працювати, щоб заробити на прожиття. Родина не могла забезпечити їх одягом, взуттям, харчами. До-сить висока плата за навчання в середніх (гімназії) і вищих (університети) навчальних закладах була по кишені батькам переважно дворянських дітей. Численні скарги батьків, педагогів, попечителів навчальних округів змусили царський уряд дещо реформувати шкільну освіту. Зокрема, було створено новий тип середньої школи — восьмикласні комерційні училища з кращою постановкою на вчання. Духівництво готували духовні семінарії та академії. Дітей селян та робітників, дрібних ремісників переважно вчили у школах грамоти, двокласних початкових школах або ж у вищих початкових училищах. Здобуттю освіти без додаткової підготовки перешкоджала неузгод женість навчальних планів елементарних та середніх шкіл. Загальна освіта мало була пов'язана з професійно-технічною. Лише між чоловічими гімназіями та університетами існувала наступність. За 1905 р. в Україні було відкрито 1357 початкових шкіл, 130 середніх комерційних училищ, 33 жіночі гімназії. Навчальний режим став демократичнішим. У ряді шкіл запроваджується вивчення української мови і викладання нею. З'явились українські підручники — букварі Бориса Грінченка, Тимофія Лубенця, читанки О. Білоусенка (псевдонім Антона Лотоцького) та граматики української мови. Жінкам нада ли право вступу до університетів у ролі «вільних слухачок». Молодь з небагатих верств дістала більше можливості вступати до вищих навчальних закладів, університети одержали деяку автономію. Питання народної освіти широко обговорювались в українській пресі.

Розвиток науки і техніки на Україні стимулювався загальним політичним та економічним піднесенням. Зокрема, досить активно розвивалася історична наука, яка мала задовольнити духовні запити найширших народних мас. Зростання їхньої національної самосвідомості породжувало глибокий інтерес до свого історичного минулого. Один із сучасників, відомий спеціаліст у галузі історії історичної науки на Україні В. Біднов, так оцінив історіографічний факт виходу в світ Аркасової «Історії Русі»: «Ні одна українська книжка, крім «Кобзаря», не мала такого успіху, який випав на долю труда М. Аркаса; його купували, читали; питали з захопленням і щиро дякували авторові за його книгу, надсилаючи до нього листи. Видно було, що М. Аркас зрозумів ту велику потребу в популярній історії України, котра почувалася в широких колах нашого громадянства. Автор цих рядків був свідком того, як книжка Аркасова поширювалась серед робітництва і селянства Катеринославщини, роблячи скрізь надзвичайно велике враження на своїх читачів і пробуджуючи в них національну свідомість. Технічні відкриття на Україні також утверджувалися у боротьбі проти консервативних сил, які недооцінювали могутні потенції вітчизняної інженерної думки. Технічному прогресу металургії присвятив все свідоме життя талановитий інженер і вчений М. К. Курако (1872-1920).  Успіхи у повітроплаванні сприяли технічному прогресові авіації. В 1912 р. у майстерні Одеського аероклубу було побудовано близько двадцяти аеропланів різних систем. Пізніше на базі цієї майстерні виник авіаційний завод. Ряд літаків власної конструкції збудував член Харківського аероклубу, авіаційний конструктор С. Гризодубов. 

Традиційні тенденції в царині літератури — романтизм і неореалізм поєднувалися з розвитком футуризму, символізму. Так, фахівці виділяють «нову школу» української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська). І. Франко писав, що представники цієї школи прагнули цілком «модерним» європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу. Такий напрям в українській літературі, як футуризм, насамперед пов'язаний з М. Семенком, який був одним з його головних теоретиків, фундатором першого літературного об'єднання футуристів (Київ, 1913 рік). На початку століття в українській літературі помітне місце займали письменники, творчість яких у роки радянської влади замовчувалася або спотворювалася. Серед них В. Винниченко — діяч Центральної Ради, прозаїк, драматург, твори якого характеризувалися різноплановою проблематикою (сільське і міське життя, зображення різних соціальних груп). Б. Летант — поет, прозаїк, видавець творів Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського в перекладах на польську і німецьку мови. Популярністю користувався В. Пачовський, тематика творів якого досить широка: любовна лірика, історичні події минулого. Над драматичною поемою «Золоті ворота», де підкреслювалася національна ідея, В. Пачовський працював декілька десятиріч. У драмі «Сонця руїни» описані події 1663—1687 рр., даються портрети П. Тетері, Ю. Хмельницького, П. Дорошенка, І. Самойловича.

Найвищим досягненням української дожовтневої прози вважається повість М. М. Коцюбинського (1864-1913) «Fata morgana». Це справжня епопея революційного руху в українському селі напередодні і під час революції 1905-07 рр. Автор відобразив нові, характерні для того періоду явища на селі, пов'язані насамперед із зростанням впливу робітничого класу на боротьбу селянства.

М. М. Коцюбинський закликає письменників розробляти теми «філософічні, соціальні, психологічні, історичні та інші», не обмежуватися описом життя селянства, а й звертати увагу «на інші верстви суспільності, на інтелігенцію, фабричних робітників, військо, світ артистичний та ін.». Це побажання значною мірою реалізував у своїй творчості талановитий письменник В. К. Винниченко (1880-1951), хоча його ідейні переконання були неоднозначними, а то й суперечливими. Деякі твори письменника прихильно сприймалися прогресивною громадськістю, інші викликали осуд.

Цілу галерею типових образів представників українського ліберального панства вивела в циклі своїх сатиричних віршів («Пан політик», «Пан народовець», «Веселий пан», «Практичний пан») Леся Українка. Проти егоїзму та індивідуалізму ліберальної буржуазії, яка лише на словах виступала за «волю особи», а насправді прислуговувала силам реакції, спрямована драма поетеси «Камінний господар». Консервативне міщанство, яке підриває творчі поривання людини і позбавляє її справжнього щастя, засуджується у драмі-феєрії «Лісова пісня», одному з найкращих драматичних творів Лесі Українки.

Архітектура пройшла досить складний шлях розвитку. Головні якості архітектури — це користь, міцність, краса (функціональне, конструктивне, естетичне). У цей період робилися спроби абсолютизувати одне з них, що знижувало рівень архітектурних творів взагалі. В українській архітектурі помітний слід залишили такі напрями, як раціоналізм — це прагнення знайти раціональні начала в образному аспекті архітектури, максимально освоїти досягнення сучасної науки і техніки; конструктивізм — спроба створити життєвий простір за допомогою нової техніки, її логічних доцільних конструкцій, а також естетичних якостей таких матеріалів, як метал, дерево, скло. У практиці конструктивізму були частково реалізовані гасла виробничого мистецтва. Прикладом раціоналізму є будівля головпоштамту у Харкові, яка розташована на площі Незалежності, а також комплекс адміністративних будівель («Держпром»), який фахівці відносять як до раціоналізму, так і до конструктивізму, оскільки ці течії досить близькі. Українське бароко було значною мірою витіснене, хоча окремі будівлі в цьому стилі ще будувалися (Сільськогосподарська Академія у Києві).

Талановитий живописець, критик і громадський діяч революційно-демократичного напряму І. І. Труш (1869-1941) -автор пейзажних полотен, портретів видатних діячів української демократичної культури І. Я. Франка, Лесі Українки, В. С. Стефаника, М. В. Лисенка та ін. Значною подією в культурному житті України стала перша всеукраїнська художня виставка, організована за ініціативою Труша 1905 р. у Львові. На ній були широко представлені твори художників як із західних, так і східних земель України. Особливо великим успіхом у відвідувачів виставки користувалось художнє полотно «Гість з Запоріжжя», автором якого був племінник Т. Г. Шевченка Ф. С. Красицький (1873-1944), учень великого російського художника І. Ю. Рєпіна. Життєвий і творчий шлях Рєпіна був тісно зв'язаний з Україною, де він народився, довгий час проживав, створив багато безсмертних полотен, у тому числі з української тематики. З щирою любов'ю і благоговінням ставився Рєпін до Т. Г. Шевченка. Коли передова українська громадськість виявила намір спорудити в Києві пам'ятник геніальному українському поету і художнику, Рєпін узяв діяльну участь у цій справі, зокрема намалював ряд ескізів до майбутнього пам'ятника. Однак царські власті не дали дозволу на його спорудження. Своєрідним внеском у боротьбу передових демократичних сил суспільства проти царизму стали також численні твори українських художників, присвячені темі героїчного минулого українського народу.

Чорний квадрат — картина Казимира Малевича, написана, найімовірніше, 1915 року. Зберігається в Державній Третьяковській галереї в Москві. Цю картину, написану в заснованому ним стилі супрематизму, Малевич вважав вершиною своєї творчості. Робота була виконана Малевичем влітку та восени 1915 року. За твердженням художника, він писав її декілька місяців. Робота була виставлена на останній футуристичній виставці «0.10», що відкрилася в Петербурзі 19 грудня 1915 року. Серед тридцяти дев'яти картин, виставлених Малевичем на найвиднішому місці, в так званому «червоному кутку», де зазвичай вішають ікони, висів «Чорний квадрат».Спочатку знаменитий квадрат Малевича вперше з'явився в декораціях до опери «Перемога над Сонцем» як пластичне вираження перемоги активної людської творчості над пасивною формою природи (чорний квадрат замість сонячного круга). Це була знаменита декорація до п'ятої сцени першої дії, що є квадратом в квадраті, поділеним на дві області — чорну та білу. Пізніше з декорацій цей квадрат перекочував у станковий твір.Згодом Малевич виконав декілька копій «Чорного квадрата» (за деякими даними, сім). Достовірно відомо, що в період з 1915 до початку 1930-х років Малевич створив чотири варіанти «Чорного квадрата», які відрізняються малюнком, фактурою і кольором.«Квадрат» зіграв свою роль в оформленні похорону Малевича в 1935 році. Під час похорону на відкритій платформі вантажівки із зображенням чорного квадрата на капоті був встановлений супрематичний саркофаг, а над могилою (біля села Немчинівки) був поставлений дерев'яний куб із зображенням чорного квадрата. Згодом могила була знищена.

Початок сторіччя характеризувався прогресом в галузі музичної культури. Формується національний стиль, який об'єднує динаміку фольклорної виразності і кращі традиції класики. У цьому напрямі розвивалася творчість М. Леонтовича, К. Стеценка, Я. Степового, які по-новаторському осмислили творчу спадщину М. Лисенка. В Україні в галузі живопису і графіки активно працювали такі майстри, як О. Мурашко, О. Новаківський, І. Труш, П. Ковжун, М. Сосенко, М. Бойчук. Більшість з них мали європейську освіту і перебували під впливом сучасних їм художніх тенденцій. Міжнародного визнання досяг український скульптор О. Архипенко — творець нового напряму в мистецтві. Свою першу, виїзну гастрольну поїздку Московський художній театр зробив у Київ 1912 р., після чого М. К. Заньковецька і П. К. Саксаганський заходилися створювати Український художній театр (брак матеріальних коштів і світова війна завадили здійсненню цього наміру). Порівняно з іншими театрами Києва стаціонарний український театр встановив найдешевші ціни на квитки, організовував виїзні вистави у селах і швидко зажив слави театру «для мужиків і плебсу». Катеринославський аматор - кінооператор Д. Сахненко екранізував вистави цього театру «Наталка Полтавка» і «Наймичка». Тим самим було започатковано історію українського художнього кінематографа.

Відгукуючись на піднесення визвольної боротьби трудящих мас, М.В.Лисенко в період революції 1905-1907 рр. створив величезної ідейно-художньої сили хор-гімн «Вічний революціонер» на слова Ї. Я. Франка. Побудований на узагальненні бойових інтонацій робітничих пісень, твір М. В. Лисенка та І. Я. Франка звучав як могутній заклик до боротьби проти тиранії і поневолення. Він швидко поширився серед робітників та студентської молоді, став однією з найулюбленіших пісень, виконуваних під час політичних сходок, демонстрацій та мітингів.

Щодо України, то зусиль 31 духовного училища, 9 семінарій та однієї академії виявилося недостатньо для помітного піднесення рівня пастирської освіти. Немало вихованців демонструвало повну байдужість до майбутньої професії. Близько 60% випускників семінарій ставало на шлях світської кар'єри. Різниця між світською й церковною освітою лежала в площині світоглядній. Перша перебувала під впливом французької, англійської літератури, німецької філософії і була пронизана європейським гуманістичним світобаченням. У семінаріях навчання залишалося надто схоластичним. Навіть у 1900-ті роки тут заборонялися твори Тургенєва, Гончарова, Л.Толстого, а тим більше українських письменників. Водночас духовні академії давали глибоку освіту. Зокрема, в єдиній на Україні Київській духовній академії щороку присвоювалося наукове звання кандидата богослов'я більшості випускників. У 1916 р. його отримали 47 колишніх студентів. Характерно, що за період навчання вони мали змогу відвідати Палестину та інші світові християнські центри, займаючись науковою діяльностю.

Архієпископ Андрей Шептицький, (Роман Марія Александр Шептицький) (29 липня 1865, Прилбичі — † 1 листопада 1944, Львів) - єпископ Української греко-католицької церкви; з 17 січня 1901 до смерті — Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський — предстоятель Української греко-католицької церкви. Однією з мало згадуваних соціальних акцій митрополита було те, що він добився в австрійського уряду допомоги для вдів священиків. Засновує Український Національний Музей, купує в 1905 для нього приміщення за 34 тис. доларів (з допомогою євреїв, бо поляк-власник не бажав продавати будинок українцям). Завдяки піклуванню Шептицького у музеї зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконопису. Церковні, гуманітарні фундації: найперша — Єпархіальна бібліотека в Станиславові (передав 4 тисячі книг із особистої бібліотеки), Академічний Дім, Народна лічниця (яку згодом (1930—1938) перетворили на сучасний шпиталь), гімназії; клопотанням до чеського уряду врятував українську господарську академію в Подєбрадах. Шептицький був ініціатором і засновником Земельного банку у Львові (1910). На кошти митрополита придбано будівлю, в якій розмістилася художня школа Олекси Новаківського, а також майстерня Модеста Сосенка та Осипа Куриласа. Шептицький надавав стипендії молодим українським митцям для здобуття художньої освіти у кращих навчальних закладах Європи.

В 1901 році закрив греко-католицьку семінарію на знак підтримки сецесії українських студентів із Львівського університету. В 1903 році він приєднався до бойкоту з українськими депутатами галицького сейму. Засудив Січинського (вбивцю графа Потоцького) в посланні перед Томиною Неділею 1908 р. Ця подія підживила неприхильне ставлення української громадськості до митрополита. Найбільшим політичним досягненням Шептицького стала в 1914 р. домовленість з польською стороною про виборчу реформу, яка б збільшила політичне представництво українців у галицькому сеймі. Здійснити її завадила війна. Загальна позиція митрополита у політичних справах: закликає духовенство не ув'язуватися в політику і сам подає приклад; як галицький митрополит він був депутатом віденського парламенту і галицького сейму ( пожиттєвим членом Верхньої палати, або Палати панів ), але в стінах обох цих закладів до 1914 р. з'явився лише двічі і обидва рази виступав не на політичні, а на теми просвітництва.