Презентація на тему:
Публій Овідій Назон

Публій Овідій Назон

Публій Овідій Назон Публій Овідій Назон (лат. Publius Ovidius Naso, *20 березня 43 до н. е., Сульмон, Апенніни — †17), останній з поетів «золотої доби» римської літератури, твори якого мали суттєвий вплив на пізнішу європейську літературу з Середніх віків по наш час.

Життя Згідно автобіографічного твору «Скорботні елегії» народився в забезпеченій провінційній сім’ї вершницького стану. Із братом Луцієм, який був на рік старший, навчався спочатку у граматичній школі в Римі, а потім отримав звичайну для того часу риторичну освіту. Виявивши непересічні здібності до риторики, займався політикою: був одним з нижчих міських урядників у колеґії тріумвірів, — а опісля членом судової колеґії децимвірів. Проте потяг до віршування узяв верх: став членом гуртка Марка Валерія Мессали, мав нагоду зустрітися з Вергілієм на декламуванні Горацієм його віршів, підтримував дружні зв'язки з Проперцієм й Тибуллом. Освіту завершив у Афінах, після чого здійснив подорож східним Середземномор’ям з поетом Емілієм Макром, а потім, до повернення до Риму, побував у Сицилії.

У грудні 8 н. е. імператор Октавіан Авґуст несподівано заслав поета в Томи — у грецьку колонію біля гирла Дунаю (нині м. Констанца в Румунії). Причинами для вигнання були «образа та помилка»: «образою» стала поема «Мистецтво кохання», яка з’явилась вісьмома роками раніше, що сам поет підкреслював неодноразово — вихід поеми випадково збігся зі скандалом, пов’язаним з подружньою невірністю дочки імператора Юлії. Проте натяк Овідія, в чому полягала «помилка», залишився нерозгаданим. Був якийсь безпосередній привід, щось «ненароком побачене», можливо, якийсь факт, що копрометував Авґуста або його сім’ю. Дослідники вважають, що Овідій був довіреною особою в любовному зв’язку Юлії, інші, що він був утаємничений в династичні інтриґи, з метою позбавити Тиберія, сина імператриці Лівії від попереднього шлюбу, прав наслідника.

Коли це сталося, Овідій перебував на острові Ельба. Невідомо, чи відбувався якийсь суд, можливо, таємний. Майно поета не було конфісковане, і його третя дружина, Фабія, рідня імператора, залишилась в Римі, щоб домогтися помилування. Перед від’їздом вигнанець спалює «Метаморфози», хоча саме цей твір поет вважав запорукою свого безсмертя, своїм пам’ятником; на щастя, друзі зберегли копії твору. На засланні лише віра в відданість дружини та сподівання на милість імператора слугували Овідію єдиною втіхою. Після смерті Авґуста у 14 н. е., з’явилась надія на швидке звільнення, проте у Тиберія, до якого поет звертався через його племінника Германіка, розуміння не знайшов. Під кінець життя Овідій, вочевидь, змирився з долею.

Метаморфози" Овідія Овідій береться до здійснення справді величезного задуму: розпочинає поему "Фасти", де, йдучи за календарем, від свята до свята, хоче описати сотні міфів та історичних подій, пов’язаних з історією Риму. Цей твір набував державної ваги, тому що імператор Октавіан Авґуст дбав про відновлення храмів та релігійних свят, відчуваючи себе послідовником Юлія Цезаря. Овідій виступає в ролі охоронця державної ідеології. Одночасно з "Фастами", що мали включати дванадцять книг поет створює ще обширніший епічний твір - поему "Метаморфози", в якій у вигляді зв’язної поеми на матеріалі міфів про різноманітні перевтілення автор задумав пояснити все, що відбувається в мінливому світі природи. В цьому творі Овідій розгортає понад двісті сказань про чудесні метаморфози, починаючи від створення світу як першого "перетворення" хаоса на космос і закінчуючи офіційним міфом про перетворення Юлія Цезаря на зірку.

Через зіслання "Метаморфози" залишились не відшліфованими остаточно, а "Фасти" були завершені тільки наполовину. Сумна метаморфоза спіткала самого поета, на зісланні творчість носила переважно ліричний характер. П’ять книг твору "Скорботні елегії" та чотири книги "Послань з Понту" містять переважно нарікання на долю вигнанця; "Ібіс" - гнівна відповідь проти якогось недоброзичливця; дидактична поема "Наука рибальства", що залишилась незавершеною.

Популярність Овідія в античності та в середні віки була величезною. "Метаморфози" сприймалися як язичницька Біблія, що підлягяла алегоричному тлумаченню. Для світської поезії Овідій був вчителем любові, а навколо життя складалися легенди. Епоха Відродження принесла з собою численні новелістичні переробки овідієвих міфів, а в XVII-XVIII ст. ці міфи слугували невичерпним джерелом оперних та балетних тем. Цитуваннями з Овідія підкріплювали свої настанови автори поетик, читаних в Києво-Могилянській академії. В цьому середовищі (свідоцтва Б. Коннора, Шерера) вважалося, що могила Овідія знаходиться десь на території України, і це переконання дожило до доби Просвітництва. Овідія наслідував Г. Сковорода ("Похвала астрономії") В XIX ст. образ поета-вигнанця звертав увагу О. Пушкіна, захоплено відгукувався про нього Т. Шевченко, називаючи "найдосконалішим творінням всемогутнього творця вселенної".