Презентація на тему:
Онтологія, антропологія, гносеологія та аксіологія релігії

Онтологія, антропологія, гносеологія та аксіологія релігії 1.Ідея подвоєння світу. 2. Ідея Бога в системі релігійного світогляду. 3. Смисложиттєва проблематика в релігії.

Ідея подвоєння світу є основою релігійної свідомості. Розрізняють чуттєве і надчуттєве подвоєння світу. Чуттєве подвоєння світу. Людина перетворює світ і себе у світі силою своєї уяви і за допомогою уяви. У свідомості людини, перш за все, виникає духовний світ образів та ідей у наочно-чуттєвій формі та абстрактних формах. Завдяки уяві створюється образ мети (як кінцевий результат діяльності), одночасно ідеальний образ майбутнього (до чого прагне людина). Уявний образ, який визначає прагнення до мети формує віру, здатність сприймати і переживати те, що може бути як дійсне.

Бажане сприймається як необхідна реальність, що повинна здійснитися, людина переживає її як надію – один з наймогутніших стимулів її життєдіяльності, яка, в свою чергу, формує любов – спрямовану на особистість, націю, соціальну спільноту людей, на різні об’єкти пізнання і практичної діяльності (до Бога, життя, природи, ідеї, людини, професії). Любов формує вольові якості людини, здатність переносити радість і незгоди життя. Подвоєння світу земного буття людини на основі її пізнавально-перетворюючої діяльності можна зобразити так: Уява – образи та ідеї – мета – віра – надія – любов.

Надчуттєве (містичне) подвоєння світу. Подвоєння світу в рамках земного буття не може задовольнити самосвідомість і самовідчування віруючої людини. Людина усвідомлює себе духовною істотою, яка продовжує себе у нащадках, у плодах своєї діяльності, переживає своє життя у вічності. Це означає, що віруючий живе з відчуттям наявності в собі якогось надприродного Начала і одночасно вірить у можливість прилучення до Вищої Сутності – це є необхідною умовою входження людини у світ, утвердження людського в людині. Об’єктивне подвоєння світу і людини у світі дає можливість подолати межу несвободи і залежності (від сил природи, суспільства) в умовах земного життя і отримати якісно нову модель світу і людини у світі.

Виникає поняття вищого ідеалу, бажання підкоряти своє життя йому, не робити себе центром свого життя. Надчуттєве подвоєння світу можна охарактеризувати так: Відчуття наявності в собі надприродного Начала і прилучення до Вищої Сутності – породжує поняття вищого ідеалу, яким є Духовна істота. Виникає ідея подвійності світу, яка творить завершену картину самосвідомості і самовідчування людини в релігійному світогляді. Завдяки цьому формуються цінності, співвідносні з реальною і потойбічною дійсністю (теперішнім і майбутнім), конечним і безконечним, видимим і невидимим, земним і небесним, грішним і сакральним.

Образ Бога в людині Віра в надприродне Начало дає змогу людині усвідомити: - своє походження і призначення в світі; - причетність до Вищої (Розумової) Сили; - присутність образу Божого як втілення душі. Отже: образ Божий в людині – це розум, почуття, як втілення душі, свобідна воля та моральні чесноти. Подоба Божа – дух, здатний до творчої діяльності.

2. Істина буття Бога проявляється: - у величі будови світу; - у гармонії природи; - у доцільній праці; - у поривах людської душі. В процесі пізнавально-перетворюючої діяльності людина відчуває (інтуїтивно), що над нею є Вища Сила всесвітнього творіння, яка не належить до земного буття і яку не можна охарактеризувати земними характеристиками. Тому буття Бога має такі властивості і ознаки: духовність, самобутність, незбагненність (непізнаваність), святість, всеблагість, досконалість, безмежність, всемогутність, всюдисутність.

Докази буття Бога. 1. Онтологічний (від грец. – суще і логія) доказ буття Бога розвинув архиєпископ, представник середньовічної філософії Ансельм Кентерберійський (1033-1109рр). у трактаті ‘’Прослогіон’’. ‘’Вірую для того, щоби розуміти’’ – життєве кредо філософа. В цьому доказі обгрунтовується існування Бога на основі його розуміння як реальності, нічого досконалішого від якої неможливо помислити. Бог – це буття в дійсності. Бог, за Ансельмом, ‘’існує не лише в умі , а й в дійсності, бо якби він існував лише в умі, то можна було б припустити, що в дійсності може бути й дещо величніше’’.

2. Космологічний доказ (від грец.- Всесвіт і логія) розвинув відомий богослов і релігійний філософ Фома Аквінський (1225-1274 рр.). Основоположна ідея цього доказу полягає в тому, що Бог має існувати, тому що Всесвіт повинен був мати свій початок і здійснити це міг тільки Бог. Таке судження тісно пов’язане з переконанням: все, що виникло, повинно мати якусь причину. Філософською мовою це можна висловити так: якщо дещо існує, то мусить існувати і безумовно необхідна, надреальна сутність. Оскільки все, що виникає, має причину свого існування та оскільки Всесвіт виник, він також має причину свого існування, якою і є Бог. Ф.Аквінський формулює п’ять взаємозумовлених аргументів: 1.Першорушієм всього є Бог. 2.Першопричиною всього є Бог. 3. Першоджерелом всього є Бог. 4. Абсолютною досконалістю є Бог. 5. Всім керує і все веде до досконалості – Бог.

3. Телеологічний доказ (від грец. – мета, кінець і логос) – древній аргумент, який задовольняв людський розум в поясненні доцільності світу, його гармонії. В основу цього доказу покладено ідею про те, що порядок в навколишній природі, Всесвіті загалом є результатом задуму і дії розумного всемогутнього зодчого. Найперший зразок викладу цього доказу містить трактат Цицерона ‘’Походження богів’’, в якому проводиться думка, що Всесвітом має в якийсь спосіб правити вищий розум. Тобто порядок у природі не може бути випадковим. На цій ідеї грунтуються всі версії телеологічного доказу або, як його ще називають, доказу за задумом. У версії доказу за задумом у сенсі закономірності, домінуючою є ідея високого рівня впорядкованості Всесвіту, який можна пояснити тільки дією розумної сили або розумної причини. Один із авторів такої версії Річард Свінберн.

Усі докази існування Бога певною мірою постають з більшості філософсько-теологічних учень про Бога, які можна поділити на дві загальні групи: філософсько-теїстичну і філософсько-антропологічну. Філософсько-теїстична концептуалізація природи Бога виходить з ідеї Бога як прооснови світу. В ньому закорінено все, оскільки все походить від нього як першопричини і прагне до нього як до кінцевої мети. Сама ж прооснова закорінена тільки в самій собі. Перша і остання причина всього мусить бути причиною самої себе. Бог як така причина існує в силу абсолютної необхідності своєї власної сутності. Він є буттям із самого себе.

Філософсько-антропологічні обгрунтування існування Бога здійснюються через осмислення образу людини, насамперед її богоподібності. Усі антропологічні вчення і концепції спрямовують свої зусилля на осмислення цього твердження, покликаного охарактеризувати сутність людини. Оскільки в християнстві Бог ‘’трансцендентний’’ стосовно світу, то й такі фундаментальні структурні компоненти образу людини, як дух, душа, повинні також виявити певні аспекти такої здатності, тобто якусь ‘’трансцендентність’’. Ці компоненти важко піддаються поясненню у параметрах природно-історичної реальності, тому вони розглядаються як такі, що мають надприродне походження і можуть бути пояснені тільки з позицій існуванні іншої, трансцендентно-божественної реальності. Філософська антропологія, за словами М.Бердяєва, розпізнає природу людини як образ і подобу Абсолютного буття, як мікрокосму, як верховний центр буття і проливає світло на двоїстість природи людини.

Основними філософськими формами усвідомлення Бога є теїзм, деїзм і пантеїзм. Теїзм (гр. theos- Бог) як вчення є уявлення про особистого Бога, що трансцендентний світові, який він створив у вільному акті волі і яким керує. Бог у теїзмі впливає на всі матеріальні і духовні процеси, він – джерело усіх предметів і явищ, водночас відмінний від них. В деїзмі (лат. deis – Бог) Бог постає безособистісною першопричиною світу, тобто вищим Розумом, з буттям якого пов’язана побудова Всесвіту. Створивши світ, він не втручається в процеси і явища, що відбуваються в ньому. У пантеїзмі (гр. pan – все, theos – Бог) як філософському вченні Бог ототожнюється зі світом, природою. Прибічники пантеїзму розглядають Бога не як надприродну особу, трансцендентне начало, а як Абсолют (безособовий дух), злитий з природою в єдине ціле.

Людина творить систему цінностей на основі духовності, яка формується релігією. Двохрівнева релігійна свідомість - гносеологічний (теоретико-пізнавальний); - психологічний ( чуттєво-емоційний) формують релігійну самосвідомість і самовідчування, які творять (виявляють) глибину духовності людини. Тобто, духовність людини формують: - релігійна віра – як основа релігійної свідомості; - релігійна свідомість (двохрівнева); - релігійна самосвідомість і самовідчування. Тому, людина приходить в цей світ щоб: - прагнути до досконалості (з релігійною свідомістю однотипне святості); - перетворювати (удосконалювати) світ.

Прагнення до досконалості (святості) проявляється в тому, щоб: - жити і творити за вимогами правди; - життєдіяльність відповідала гармонії світу; - робити добровільну безкорисливість. Всі ці чинники творять в понятті людини систему цінностей, а отже формують духовність. Система цінностей поділена на дві групи (сакралізованих) понять: 1. Бог, віра, молитва, дари Святого Духа, богослужіння. 2. Земні цінності людини – життя, гуманізм, самопожертва, милосердя.