Презентація на тему:
НЕКЛАСИЧНА СВІТОВА ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА

Серен К”єркегор і два види відчаю. Поняття некласичної філософії. Людвіг Фейєрбах як родоначальник некласичної філософії. Марксистська філософія як подолання гносеологізму. Волюнтаризм Артура Шопенгауера та Фрідріха Ніцше. Психоаналітична парадигма людського буття.

схема

Естетичний – щабель задоволення собою і відмови від розуміння істини. Така відмова призводить до початкового відчаю, що проглядається крізь успіхи буденного життя... Етичний – прихід до більшого відчаю через переживання нашого відчуження від Бога і зануреності у світ. Релігійний – щабель особистісного прориву. Що вкрай занурився у відчай і злився з Богом.

Стадії існування

Некласичну філософію можна було б визначити як підхід до людини, що орієнтований на домінанту особливого над загальним, а проблем людського існування — над теоретико-пізнавальними проблемами. Але таке визначення некласичної філософії породжує два принципових питання, відповіді на які в його межах неможливі: Як пояснити існування філософських поглядів, подібних марксизму, які, почавши з людини й особливого, дійшли до поза особистісного і до первинності загального? Як пояснити факт існування в класичній філософії Нового Часу містицизму (Якоб Беме) і висунення на перший план проблем людського існування (Блез Паскаль)?

Трансцендентне — все те, що виходить за межі нашого повсякденного досвіду і, в християнській культурі, у вищому своєму прояві є триєдиний Бог і безсмертна душа, спрямована до Бога. Для класичної філософії трансцендентне є особливим буттям, яке або породжує емпіричну реальність, залишаючись відчуженим від неї, або перебуває в тотожності з нею. Таким чином, під класичною філософією можна розуміти філософію, що виходить з онтологічності (реальності) трансцендентного. Некласична філософія це підхід до людини, який орієнтується на домінанту особливого над загальним, проблем людського існування над теоретико-пізнавальними проблемами і заснований на ідеї символічності трансцендентного.

"Задача Нового часу полягала у розкритті й олюдненні Бога, у перетворенні і розчиненні теології в антропології'' "Протестантизм на противагу католицизму вже не цікавиться більше тим, що таке Бог сам по собі. Цікавиться він тільки тим, який Бог для людини; у зв'язку з цим у протестантизмі більше нема умоглядної або споглядальної тенденції католицизму; протестантизм не є теологія,_— він, по суті, тільки христологія, тобто релігійна антропологія".

філософія Людвіга Фейєрбаха

"Віра в безсмертя, — пише Фейєрбах, — виражає не що інше, як істину і факт... що полягають в тому, що людина, втрачаючи своє тілесне існування, не втрачає свого існування в дусі, у спогадах, у серцях живих людей".

1. Марксизм — це вчення Маркса і Енгельса, що сформувалося за їхнього життя. Цей марксизм можна назвати одвічним марксизмом (класичним — у найширшому смислі цього слова). 2. На початку XX ст. марксизм перетворився на марксизм-ленінізм — ідеологію побудови комуністичного суспільства в ряді країн світу. 3. Нарешті, протягом XX ст. марксизм трансформувався в різноманітні неомарксистські течії — як на територіях країн з панівною марксистсько-ленінською ідеологією, так і за їхніми межами.

У марксизмі виділяють п'ять суспільно-економічних формацій: 1. Первіснообщинну. 2. Рабовласницьку. 3. Феодальну. 4. Капіталістичну. 5. Комуністичну.

схема

Відчуження людини від продукту своєї праці. Відчуження людини від процесу праці ( ясно позначається в тому, що як тільки припиняється фізичний або інший примус до праці, від праці тікають, як від чуми). Відчуження людини від її сутності як духовної життєдіяльності. Перебуваючи у безперервному відчуженні від процесу праці, людина відчужується від своєї сутності як вільної творчої діяльності. Відчуження людини від природи. У процесі відчуженої праці людина все більше перетворює природу на засіб досягнення своїх бездушних цілей. Відчуження людини від роду. Відчуження людини від людини. Цей аспект відчуження завершує попередні і є їхнім закономірним результатом: "Безпосереднім наслідком того, що людина відчужена від продукту своєї праці, від своєї родової сутності, є відчуження людини від людини".

Під волюнтаризмом у широкому смислі можна розуміти світоглядну установку, відповідно до якої воля як прагнення до досягнення певної мети є вищим началом буття людини і світу. Волюнтаризм — це філософська течія XIX ст., що зробила поняття волі своїм головним принципом філософування і протиставила стихію волі раціональному освоєнню світу. Якщо в системах німецької класичної філософії воля визначалася через розум, а свобода волі означала свободу усвідомленого вибору, то такі мислителі, як Шопенгауер, а за ним Гартман і Ніцше, утверджують первинність волі стосовно всіх інших проявів духовного життя, в тому числі й стосовно розуму.

формується у середині ХІХ ст. і викладена у творчості таких філософів як А.Шопенгауер (1788-1860 рр.), А.Бергсон (1859-1941 рр.), О.Шпенглер (1880-1936 рр.), Ф.Ніцше (1844-1900 рр.) та ін.

Людина — це вищий прояв волі до життя, тому що усвідомлює її. Сліпа воля в людському існуванні відкриває очі і дивиться на себе. Цей погляд приводить до розуміння егоїзму, який виступає фундаментальною властивістю людини. На цій підставі проростає песимізм ,тому що будь-яка перемога ілюзорна, її пронизує страждання як нудьга пересичення. Страждання — ось універсальний результат волі до життя. Воно її вічний супутник, який робить похмурим будь-яке щастя. Щастя "не може бути тривалим задоволенням і насолодою, — пише Шопенгауер, — а завжди тільки звільняє від якого-небудь страждання і потерпання, за якими повинне прийти або нове стра ждання, або... безпредметна туга і нудьга...”

схема

“Так говорив Заратустра”, “По ту сторону добра і зла”, “Генеалогія моралі”, “Воля до влади”, “Антихристиянин”

це те, що у світовій філософії виражало ідеал людини, що пізнала чотири істини буддизму, або людину, яка осягнула Дао, чи пройнялася складною діалектикою християнської трійці.

Надлюдина у Ніцше

– першооснова всього сущого, прояв найсуттєвіших характеристик життя. “Волі до влади” властиві: боротьба конкуруючих між собою духовних сил за володіння світом; основна причина виникнення “волі до влади” – це “згасання волі до життя”; “воля до влади” заповнює вакуум, що утворюється внаслідок згасання “волі до життя”; “воля до влади” не є ні пристосуванням, ні виживанням, ні боротьбою за існування, бо при “волі до влади” перемагає найсильніший, а в боротьбі за виживання – не найсильніші, а “середні”, які найбільш пристосовані і перемагають не завдяки своїй якості, а кількості (беруть стадним інстинктом та числом).

у Ніцше постає як долаючий власні страждання творець особистого життя, а не як вождь, як монарх – повелитель. “Надлюдина” – це процес самореалізації людини від раба до аристократа (“аристос” – найкращий), від людини з натовпу до “надлюдини” (супермена).

Аналізуючи мораль супермена, Ніцше твердить, що для “надлюдини” цінність життя і “воля до влади” співпадають. Нерівність людей явище природнє і нормальне бо люди є різними по прояву своїх життєвих позицій і “волею до влади”. Сильна людина є вродженим аристократом,а тому не підлягає морально-груповим нормам суспільства, а діє за власними правилами, серед яких стриманість та поблажливість по відношенню до себе і до собі подібних і жорстокість і агресивність до відмінних від себе.

“Надлюдина” відкидає християнські цінності, тому що вони схвалюють мораль рабів. Ніцше відкидає християнство, яке було завжди на боці слабшого, пригніченого, беззахисного. Це – мораль рабів – “Бог вмер”, бо віра в такого Бога не варта уваги; але віра в Бога мусить бути, тому – “Хай живе Бог”, але не Бог безсилих рабів, а Бог всесильних суперменів.

Основою людського життя, як і життя взагалі є воля, хотіння, прагнення найвищим виявом якої є “воля до влади”. Справжньою людиною є та, яка прагне виявити свою силу, свою активність, самостверджує, самопереборює себе. “Воля до влади” це не влада над іншими, а влада над собою. Людське щастя Ніцше вбачає у почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди. Він стверджує: “Хай гинуть слабкі, їм потрібно допомагати в цьому, тому що нічого немає гіршого, ніж співчуття”.

Лібідо — це універсальна енергія сексуального бажання, що є загальним джерелом почуттів, бажань, глибинною причиною поведінки людини в суспільстві. (Поняття "лібідо" почасти відповідає категорії “лі" в даосизмі.) Витіснення — це процес заглушення асоціальних форм сексуальних бажань і виштовхування їх енергії за межі свідомості в сферу підсвідомості. Витіснені бажання скупчуються в підсвідомості, провокуючи не врози, і рано чи пізно прориваються в свідомість. Сублімація — це процес протилежний витісненню, що виражається у переключенні лібідо (енергії асоціальних форм сексуальних бажань) в соціально значиму діяльність. Найбільш ефективно сублімація відбувається у творчості.