Презентація на тему:
Олександр Захаренко

Олександр Захаренко

Олександр Антонович Захаренко народився 2 лютого 1937 року у місті Кам’янка Черкаської області. Він дуже любив своїх батьків – Варвару Вереміївну й Антона Івановича. Вони передали синові щиру любов до простих людей, своєї землі і неба.

Дитинство його минуло в невеличкому містечку, що розкинулося на берегах річки Тясмин. Кам’янка здавна славилася своєю історією. Батьківський заповіт «Люби і знай свій рід і край» став кредом усього життя Олександра Антоновича

Початкову освіту здобув у Кам’янській школі № 3 (тепер там відкрито музей Олександра Антоновича та меморіальну дошку). Ця маленька школа з багатою, більш як сторічною історією, свято береже пам’ять про свого земляка.

Виявляється, Олександр Антонович не мріяв стати вчителем. З дитинства його вабило небо. На леваді недалеко від батьківської хати ще в шкільні роки побудував модель літака і зробив першу спробу її запустити. Тому після закінчення десятирічки вибір був один – військове училище льотчиків-винищувачів. Та глибоких знань і бажання було замало. Лікарі – головні екзаменатори - погасили юнацьку мрію. І, мабуть, саме це захоплення небом окрилювало всі його мрії, думки і вчинки в подальшому житті.

Здібному випускникові запропонували викладати математику, фізику й хімію в школі робітничої молоді в сусідньому селі. А далі було навчання в Черкаському педагогічному інституті імені Богдана Хмельницького на фізико-математичному факультеті.

Отримавши диплом з відзнакою, разом із молодою дружиною приїхав працювати в 1959 році в село Сахнівку. Сахнівка на той час була бригадним селом колгоспу «Маяк», яке загубилося серед бездоріжжя і було віднесене до так званих «неперспективних» сіл, по суті, приречене на вимирання.

З приїздом молодого вчителя розпочалися в селі «сахнівські дива»: то він на побудованому разом з колегою дельтаплані спустився з місцевої гори Пастушка, то зробив спробу на планері перелетіти річку Рось. Потім разом з учнями будував і запускав повітряні кулі, моделі літаків і ракет, які запускали з майданчика із символічною назвою «Сахнівський Байконур».

Він поєднав фізику й математику з небом. У Сахнівці, віддаленій від райцентру двадцятип’ятикілометровим бездоріжжям, до якої не ходили автобуси, почали злітати справжні ракети. Спочатку без «пасажирів», а потім з «пасажирами»: мишами, морськими свинками. Ракети були різних типів і різної величини. У школі відбувалися справжні змагання на дальність і висоту польоту. Відтоді, як згадував один із його випускників, авторитет фізика і фізики «піднявся до небес».

«Майбутнє Сахнівки – її діти. Отже, треба створювати таку школу, якої ще не було», – так вирішив призначений у грудні 1966 року директором школи Олександр Захаренко. Він поступово змінив і зовнішній вигляд основної шкільної будівлі й інтер’єри школи, і пришкільну ділянку, а основне – ставлення до школи.

Шість лозунгів, які символізують напрями роботи Сахнівського навчального закладу збереглися і донині, але дещо інтерпретовані, враховуючи сучасні зміни цінностей: «Хай завжди буде сонце! Хай завжди буде мама!», «Без праці хліб не родить», «Без книги немає знань, без знань немає майбутнього», «До серця дитини через захопленість», «Не можна і дня жити без тривоги за Батьківщину».

Життя Сахнівської школи в 60 – 90-х роках – це послідовне розгортання багатьох проектів – взаємопов’язаних колективних справ. Кожна наступна була логічним продовженням і розвитком попередньої: збудовані здебільшого методом народної толоки (разом працювало все село) двоповерхове приміщення з планетарієм і шкільною обсерваторією, спортивно-оздоровчий комплекс, шкільний дендропарк, стадіон, теплиця.

У 1964 році в школі силами учнів і вчителів було зроблено клас програмового навчання – прототип сучасного комп’ютерного класу. В 1965 році – створено першу машину Ламарка, яка давала оцінку знань учнів за допомогою тестів. З часом школа мала клас з 30 навчально-контролюючих машин з ліричною назвою «Ромашка», які допомагали школярам опановувати матеріал двох уроків за 45 хвилин. Це була успішна спроба пришвидшеного вивчення математики та фізики, бо відпадала потреба в домашніх завданнях, вивільнявся час на поглиблене закріплення матеріалу в класі.

З 1967 року розпочалося будівництво Музею революційної, бойової та трудової слави. В Сахнівці вчили шанувати батьків і людей старшого віку, пам’ятати тих, хто виніс на собі тягар воєнних років.

Територію школи прикрашає також іменна алея троянд, висаджена на честь 216-ти солдатів-сахнівчан, які захищали рідну Батьківщину від ворогів. Коли закладали алею, у ямки для кущів принесли землю та воду з того двору, звідки воїн пішов захищати рідну Батьківщину. На табличках написані прізвища героїв-сахнівчан.

Також у школі був особливий табель – «Табель успішності й вихованості». На розвороті ліворуч звичний перелік навчальних предметів. Тільки напроти кожного стоїть не одна оцінка за чверть, а три. Перша оцінка самому собі у чверті, самооцінка наприкінці чверті і третя – оцінка вчителя. І зовсім незвична права частина табеля: тут оцінки за громадську активність, за ставлення до праці на благо людей, за ставлення до батьків. Вчинки з кожної позиції оцінював сам учень, колектив класу, батьки і вчитель. З легкої руки Олександра Антоновича в школі запрацював і «кіоск без продавця». У вестибюлі було розкладено шкільне приладдя. На кожній речі стояла ціна, кожен міг придбати потрібну річ і покласти за неї гроші. Наприкінці дня головний черговий рахував виручку і віддавав у казну школи. У Сахнівській середній школі були створені власні засоби масової інформації. Раз на місяць протягом години усі жителі Сахнівки і навколишніх сіл мали змогу подивитися телепередачу зі шкільного телецентру. Функціонувала радіомережа, випускалася шкільна багатотиражна газета «Дівочі гори». Радіо і телецентр, через проблеми виходу у ефір, не функціонують. Залишилась лише згадка у шкільному коридорі.

Сахнівська школа стала майже науковою лабораторією. За досвідом до українського села Сахнівки їздили з усього світу: з Канади і Німеччини, з Китаю і Японії, Італії і США. Щороку школу відвідували не менш як 2,5 – 3 тисячі людей.

У 1967 році був відісланий «Лист у майбутнє», який готували учні та учителі цілий рік і який відкриють 2 листопада 2017 року. Відкривши сейф, вони почують слова з минулого і зможуть зрозуміти, якими були учні, учителі, яким був той час. Думки, побажання, осмислення сенсу людського буття вміщуються на чотирьох магнітофонних плівках. Генератори ідеї завбачливо поклали у схованку ще й магнітофон, бо уже зараз важко було б знайти таку раритетну апаратуру. У 1964 р. споруджено фонтан «Колосок». Він мав працювати від плескоту дитячих долоньок. Новоприйняті піонери 1964 року навколо фонтана посадили верби. Фонтан є, плакучих верб немає.

Біля школи споруджено монумент відважній дівчинці Олі Лисенко, яка рятуючи подругу сама загинула. Дівчинка – випускниця відпочивала з друзями на річці. Коли її подруга почала тонути, не роздумуючи вона кинулася рятувати, хоча сама не вміла плавати. Подругу Оля врятувала, а от сама вибратися з річки не змогла.

Працею сахнівські школярі були зайняті щоденно. Школа мала більш як п’ять гектарів землі. Старшокласники вивчали сільськогосподарську техніку, допомагали колгоспові збирати врожай. Узимку вирощували квіти, цибулю, огірки, зелений корм для тварин.

У кінці 80-х споруджено «Криницю Совісті» у шкільному дендропарку у пам’ять про 1100 сахнівчан, що загинули у роки Голодомору. Слід відзначити, що це один із перших в Україні пам’ятник жертвам голодомору.

Останні роки свого життя Олександр Антонович часто хворів, але боровся, працював з останніх сил – робота залишалася для нього найкращими ліками. 30 квітня 2002 року – талановитого педагога і просто чудової Людини не стало…

Олександр Захаренко завжди легко ходив по землі, а думками ширяв високо в піднебессі. Не мирився із сірістю, з одноманітністю. Його будні завжди світилися зорями. Олександр Антонович був глибоко переконаний, що в людській душі, як у землі, все проростає. Посієш добро – і добро зійде. Він був постійно в пошуку й русі. Як хороший хлібороб засівав у дитячі душі зерна знань, любові, порядності, милосердя.