Презентація на тему:
Містика

Презентація на тему: «Містика»

Мі стика (від грец. μυστικος — «прихований», «таємний») — надприродні явища і наслідки духовної практики, як зв'язок із потойбічним світом і надприродними силами. Якщо у містичних переживаннях є безпосередній зв'язок (єднання) з Богом (божественними силами) шляхом аскетизму (офіційно встановлених релігією духовних традиційних практик), тоді говорять про релігійну містику. Окультизм, ворожіння тощо не відносять до релігійної містики відповідно академічної класифікації релігієзнавства.

Класифікація міфічних істот: Божества (ангели, архангели і т.д.) Демони (павші, верховні і т.д.) Нежить (напівживі, напівмертві) Напівлюди Міфічні тварини Наможливості

Божества Боги (божества ) — реальні надприродні сутності, яким зазвичай, але не завжди, люди приписують суттєвий вплив на життя людини, вклоняються їм, звертаються до них з молитвами, вважають святими або священними, віддають їм належну повагу та шану. Слово «бог» у стародавніх індоєвропейських мовах вживалось у значенні «благий», «багатий», тобто сутність, яка надає певні блага, добро. Тому в стародавні часи богами називали як сили природи (дощ, сонце, місяць) так і людей (царів, богатирів, мудреців), тобто ті сутності, які дають людям ті чи інші блага. Разом з тим, вже у стародавні часи, після появи єдинобожжя, його прихильники твердили, що єдиним джерелом благ може бути лише суще в цілому, життя, яке так само, як і його створіння може і повинно розглядатися як унікальна особа, Творець Всесвіту, Сущий (староєвр. Яхве), Божество (староєвр. Елогім).

Боги набувають різних подоб, але часто зображуються у вигляді людини або тварини. Надання богам будь-якої конкретної форми іноді вважається богохульством. Зазвичай боги безсмертні. Часто вважається, що вони мають розум, інтелект, бажання та емоції подібно до людей. Їм приписують такі руйнівні природні явища як блискавка, повінь, буревій, вважають, що вони є розпорядниками кожного аспекту життя людини (на кшталт народження чи потойбічного життя). Деяких богів вважають вершителями часу та долі, укладачами людського закону та етики, остаточним мірилом цінностей та поведінки, зодчими та творцями Землі, та навіть цілого Всесвіту. Боги зазвичай невидимі або недоступні людям; головним чином мешкають в потойбічних, віддалених або ізольованих і святих місцях, на кшталт небес, пекла, неба, підземного світу, морських глибин, високих гір, непрохідних лісів, або в надприродних чи божественних сферах. Часом з'являються людям, але, головним чином, проявляються через свої діяння. Деяким правителям, наприклад, римським імператорам, або імператорам Японії вклонялися як божествам за життя, в той час у багатьох культурах правителів та інших видатних або святих людей починають вважати божествами після смерті. У багатьох культурах вважають, що правителі походять від богів.

Демони Де мон (грец. δαίμων) — дух із надлюдською силою, що належить до невидимого світу і має вплив на життя й долю людей. Вислів грецького філософа Фалеса, що все навколо сповнене демонами, — погляд, на якому ґрунтувалася первісна релігія всіх народів. Ця релігія сприяла культові померлих або предків;

Між демонами, силами природи, й душами людей спочатку не було чіткого розмежування: померлий предок міг утілюватися в будь-який священний камінь, дерево, зірку тощо, а з другого боку, будь-який природний дух міг прибрати людську подобу, змішуватися з людьми і стати демоном-родоначальником. Фантазія стародавніх греків в усіх незрозумілих і грізних явищах природи (повінь, обвал, землетрус, приплив, буря, пошесть, посуха тощо) бачила дії демонів. Внутрішні зміни в уявленнях про демонів нерозривно пов’язані з загальним процесом розвитку грецької релігії. Знаходимо тут дві співвідносні течії релігійної думки: одна (диференційна) веде від первісного змішаного пандемонізму до поняття про демонів як винятково злих духів; друга репрезентує інтеграцію релігійного світогляду, що поступово переходить від хаотичної множинності божественних і демонічних істот до монотеїзму. Гомерів епос є пам’яткою такого процесу; релігійна свідомість щойно вийшла з-під первісної байдужості, найвищі олімпійські боги виділені й поставлені над сонмом міфічних істот нижчого порядку; проте пам’ять про попередній стан ще свіжа і розрізнення нечітке; олімпійців і самого Зевса подеколи названо загальним іменем демонів. А втім, це лише виняток, загалом демон постає як узагальнена надприродна сила, що остаточно й непорушно визначає людські вчинки (наприклад, Іліада, VII, 271, 377, 396); інколи як мудре й добре навіювання згори.

Проте частіше демонам приписується шкідливий вплив на людину. У давньому епосі знаходимо зародок майбутнього перетворення демона з божества на злого духа, що засліплює, відбирає розум, спричинює якесь лихо тощо. Чіткіше відокремлення демонів від богів (не за їхніми вчинками, а за походженням) знаходимо в Гесіода («Роботи і дні»). За словами Плутарха, Гесіод перший установив 4 розряди наділених розумом істот, що живуть у всесвіті: найвище боги, потім велика кількість добрих демонів, далі герої або напівбоги і, нарешті, люди. Оскільки герої за життя зараховувались до людей, а після смерті змішувалися з демонами чи богами, то чотири розряди насправді зводилися до трьох. Тож демон визначався як щось середнє між безсмертним божеством і смертною людиною. З розвитком культури й, зокрема, літератури, божества природи втрачали своє життєве значення, і суспільний інтерес зосереджувався на міфічних образах, пов’язаних з культурним існуванням людини та з питаннями самостійної релігійної думки. Геракл — уособлення людської праці й подвигу, що перемагає ворожу владу природи і зумовлює цивілізацію; Деметра — засновниця осілого культурного життя; Діоніс — бог відродження та безсмертя, добрий демон (agathos daimon) переважно — ось головні об’єкти релігійного культу тієї епохи, а з ними чимало демонічних істот, які оточують людину і беруть безпосередню участь у її повсякденному житті. Згідно з ученням грецьких філософів-ідеалістів, кожна людина від народження аж до смерті мала свого демона, який нею керував. У Римі з демонами ототожнювали геніїв. Християнська церква, борючись проти поганських вірувань, перенесла назву демон на чортів, бісів.

Класифікація демонів 1. По місцях перебування. Цей тип класифікації сходить до неоплатонічних уявлень про те, що не всі демони абсолютно злі й не всі обов’язково повинні жити в Пеклі. Особливого поширення в середні віки одержала класифікація духів Михайла Пселла - вогняні демони - живуть в ефірі, області розрідженого повітря над місяцем; - повітряні демони - живуть у повітрі під місяцем; - земні демони - населяють землю; - водяні демони - живуть у воді; - підземні демони - перебувають під землею; - люцифуги або гелиофоби - світлоненависники, живуть в найвіддаленіших глибинах пекла

2. По роду занять. Досить довільна класифікація, запропонована в 15 ст. Альфонсом де Спиною. До неї можна пред’явити цілий ряд претензій: багато хто з характерних демонських функцій залишилися за її межами, до того ж практично неможливо віднести того або іншого з відомих демонів до певної категорії. - Парки - жінки, що прядуть нитку долі, які насправді демони; - Полтергейсти - демони, що пустують по ночах, що пересувають речі й роблять інші дрібні капості; - Інкуби й суккуби - зваблюють в основному черниць; - Демони, що марширують, - звичайно прибувають юрбами й роблять багато шуму; - Службові демони - прислужують відьмам, їдять і п’ють разом з ними; - Демони кошмарів - приходять у снах; - Демони, що утворяться з сперми і ї запасі при статевому акті; - Демони-ошуканці - можуть бути в образі чоловіків або жінок; - Чисті демони - нападають тільки на святих - Демони, які обманюють баб, вселяючи їм, начебто вони літали на шабаш.

3. По чинах. Виходячи з того що демони - зкинуті ангели, деякі демонологи (И.Вієр, Р.Бертон) припустили наявність у пеклі системи з дев’яти чинів, подібної ангельської ієрархії Діонісія. Ця система в їхньому викладі виглядає так: - Перший чин - Псевдобоги, ті, хто видає себе за богів, їхній князь Вельзевул; - Другий чин - Духи неправди, що дурять людей пророкуваннями, їхній князь Піфон; - Третій чин - Посудина беззаконь, винахідники злих справ і порочних мистецтв, їх очолює Веліал; - Четвертий чин - Карателі злодіянь, мстиві дияволи, їхній князь Асмодей; - П’ятий чин - Ошуканці, ті, хто спокушає людей не справжніми чудесами, князь - Сатана; - Шостий чин - Повітряні влада, що наводять заразу й інші нещастя, ними керує Мерезин; - Сьомий чин - Фурії, сівачі лих, розбратів і воєн, ними править Абаддон; - Восьмий чин - Обвинувачі й спостерігачі, під предводительством Астарота; - Дев’ятий чин - Спокусники й злстивці, їх князь Маммона.

Нежить Немертві (англ. undead, дослівно «немертвий») — загальна назва вигаданих, міфологічних чи легендарних образів та істот, які вже померли, але поводяться, ніби ще живі. Нежить є у міфах різних народів світу, у багатьох літературних творах жанру фентезі, а також дуже поширена в комп'ютерних відеоіграх. Вперше слово «undead» вжив ірландський письменник Брем Стокер як назву для свого твору «Дракула». Стокер застосовував цей термін виключно для вампірів, однак теперішнє його значення набагато ширше. Нежить буває: із плоті і безтілесні духи

Нежить. Із плоті Гуль Мумія Скелет Зомбі Упир Вампір Ліч Мавка Нічниця Русалка

Гуль Гуль (араб. غ ول ) — істота з арабських міфів і казок, перевертень, що живе в пустелі, печерах, кладовищах і харчується падлом, а також самотніми мандрівниками. Гулі - це істоти жіночої статі, яких зачислюють до нижчого рангу джинів. Чоловічий варіант гуля має назву аль-кутруб, ці істоти живуть на острові аль-Кутрубія. Гулі мають потворний вигляд, за переказами - у них котяча голова, собачий тулуб, ослячі копита, що не зникають за жодних перетворень, в деяких казках «Тисячі і одної ночі» описуються гулі (чоловічої статі) з довгими вухами, якими вони можуть прикритись. Гулі можуть перетворюватись в молодих, привабливих жінок, і таким чином вони заманюють самотніх чоловіків до себе в лігвище, де вони вбивають і поїдають їх. Гулів можна вбити звичайною зброєю, але ударити нежить потрібно один раз, бо другий раз оживить її знову. А щоб гуль не зміг перетворюватись, потрібно вигукнути ім'я Аллаха. Згідно з уявленнями народів Середньої Азії, гулі живуть в криницях, болотах, на полях битв, харчуються загиблими разом з воронами. Мають страшну зовнішність: синю, слизьку, мертвецьку шкіру. Людей бояться і уникають.

Мумія Мумія — збережене бальзамуванням тіло. Мумією називається тіло не тільки людини, але і будь-якої іншої живої істоти, піддане спеціальній хімічній обробці, у результаті якої припиняється чи сповільнюється процес розкладання тканин. Варто розрізняти штучно і природно муміфіковані тіла.

Зомбі Зо мбі — жива людина, яка цілковито втратила контроль над своєю свідомістю і своїм тілом і підкоряється наказам іншої людини (внаслідок дії певних речовин, магії (заклинань) та ін.). В переносному значенні означає людину, яка перебуває під сильним впливом чогось — як правило, якихось захоплень. Однак, термін зомбі використовують і до оживленого за допомогою магії людського трупа (зазвичай, з метою використання як робочої сили). В сучасній культурі слово «зомбі» (англ. «zombie») найчастіше використовується як синонім «ожилого трупа» — зокрема в кіно та комп’ютерних іграх, наприклад в ігровій серії Resident Evil, або Half-Life.

Упир Упи р (опи р, вампір) — міфологічний образ у фольклорі европейських народів: мрець, який нібито виходить з могили, щоб смоктати кров живих людей. Українські міфологічні леґенди малюють образ Упира як старшого над відьмами. Образ його зустрічається і в українській літературі, зокрема в творах І. Котляревського, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки та ін. Упир приблизно відповідає вампіру в європейській міфології і має багато спільного з вурдалаком в східнослов'янскій традиції, однак ще в XIX ст. ці персонажі диференціювались.

Побутує кілька варіантів трактування цього образу. Згідно з одними уявленнями, упир є сином чорта й відьми. Живе він як звичайна людина, однак з-поміж інших вирізняється злістю. Згідно з іншим віруванням, упирі мають тільки людський вигляд, а за своєю суттю це є справжні чорти. Існує вірування, що упирі — це трупи відьом та інших людей, у які після смерті вселяються чорти і приводять їх у рух. Упирем може стати будь-яка людина, якщо її обвіє степовий вітер. Своїм зовнішнім виглядом упир може не відрізнятися від звичайних людей або ж відрізнятися дуже рум'яним кольором обличчя. Іноді упирями вважають дітей (з великою головою, довгими руками й ногами), які можуть передбачати майбутнє. Досить часто народна уява поділяє упирів на дві групи: живих та мертвих. Характерними ознаками мертвих упирів є те, що вони мають червоне обличчя, яке у домовині повернуте донизу. Мертвий упир ніколи не розкладається. Живий упир теж має червоне обличчя і дуже міцну статуру, яка потрібна йому для того, щоб на своїй спині носити мертвого упиря. Мертвий без живого не може бути шкідливим, оскільки сам не має здатності ходити.[1] О. Афанасьєв стверджує, що упирі — це злісні блукаючі мерці, які за життя були чаклунами, вовкулаками або людьми, яких не приймала церква /вбивці, єретики, боговідступники/. Вночі упирі встають зі своїх гробів і ходять по світу. Вони заходять у хати, накидаються на сонних людей /найчастіше — на немовлят/ і висмоктують їхню кров /потинають/, в результаті чого людина помирає. Вони можуть розгулювати по землі до співу перших півнів, а потім кидаються до своїх могил.

. Щоб позбавитися від упирів, люди відкопували їхні могили і пробивали груди мерця осиковим кілком. Якщо це не допомагало, труп спалювали. Упирів вважали причиною засух, неврожаїв, епідемій. В українській демонології упир є символом зла, смерті, біди, епідемій та стихійного лиха. Упирями вважали деяких історичних осіб. Наприклад, генерального обозного В. Борковського вважали упирем, тому пробили осиковим колом. Надалі ця подія була зображена на стіні Троїцького собору в Чернігові.

Вампір Вампі ри (упирі , вурдала ки) — міфологічна чи фольклорна нечисть, оживші людські трупи, які харчуються людською або тваринною кров'ю. Вони так само є частим об'єктом кіно чи художньої літератури. У фольклорі термін звичайно використовується стосовно кровососущої істоти зі східно-європейських легенд, але часто вампірами називають і схожих створінь з інших країн і культур. Характерні риси вампіра в різних переказах сильно відрізняються. Деякі культури мають історії про нелюдських вампірів, наприклад кажанів, собак і павуків. Вампіризм — це спосіб життя, заснований на відібранні крові в жертви. У фольклорі і сучасній культурі термін головним чином відсилає до можливості одержати надлюдські здібності. Історична практика вампіризма може розглядатися як більш специфічна і менш розповсюджена форма канібалізму. Вживання в їжу крові чи плоті іншої людини використовувалася як тактика психологічної війни, спрямована на те щоб посилити страх у ворога. В зоології та ботаніці термін «вампіризм» використовується стосовно піявок і інших організмів, що харчуються тілесною рідиною інших істот

Нічниці Нічниці – нічні демони у слов'ян. Нападають головним чином на дітей та не дають їм спати. Нічниці – це схожі на птахів, кажанів або хробаків примари, рідше – жінки з довгим волоссям у чорному одязі. Вони проникають у будинок через вікно або двері та б'ють дитину. Також нівечать пташині гнізда, випивають яйця та душать пташенят. Нічницями стають після смерті жінки-відьми, що не мали дітей. Зі страху перед нічницями матері остерігаються після заходу сонця залишати надворі пелюшки, виходити з будинку та виносити дитину. Не залишають відкритою колиску та застосовують різні обереги. Не купають дітей у воді, що стояла ніч надворі.

Для рятування від нічниць дітей купають у настої різних рослин, роблять з ганчірок або пелюшок ляльок, ставлять їх по 2-3 на кожне вікно, підкидають у чужі вози на базарі тощо. Вигнання нічниць звичайно супроводжується ритуальним діалогом через поріг, вікно або піч.

Русалки Русалки — це істоти слов'янської міфології, що є дівами прісних і солених вод. Вони - дочки Водяного та дівчата-утоплениці. Русалки властиві для більшості міфів різних народів. Назва «русалка» західного походження. Це східнослов'янське слово походить від лат. rosalia , грец. ρουσάλια — назви святкувань та ігрищ, dies rosae. Надалі цим словом стали позначати тільки заложних небіжчиків — дівчат, яким додали рис грецьких німф або грецьких сирен. У північних росіян якогось певного образу русалки немає; рос. шути ха, водяни ца, хи тка, черто вка — найчастіше потворна жінка з величезними грудьми, яка є дружиною водяного або духом води жіночої статі. Серед українських русалок виділяються ма вки або ня вки (від давньої назви небіжчика «навь»)

Мавки Ма вки (На вка, Ня вка) є різновидом русалок, на відміну від яких мали довге лляне волосся. Ім'я Мавки утворено від «навь» (Навка), що значить «втілення смерті». Вони не мають тіла, не віддзеркалюються у воді, не мають тіні та спини, тому видно всі нутрощі. Разом з тим слово «мавка» співзвучне з готським mawi — «дівчина». Враховуючи значний вплив готів на побут і культуру східних слов'ян за часів їхнього перебування в складі Готського королівства (середина ІІІ ст. — до 375 р. н. е.), готська версія походження цього слова може бути вірогідною. Традиційно вважають, що мавки живуть у лісах. У Галичині місцем поселення мавок вважають Карпати. Мавки символізують душі дітей, які народилися мертвими чи померли нехрещеними. Вони часто постають у вигляді молодих красивих дівчат, що танцями і співом заманюють хлопців у ліс, де залоскочують їх до смерті або стинають їм голови. Щоб урятувати душу дитини, потрібно було на Троїцькі святки підкинути вгору хустину, назвати ім'я й промовити: «Хрещу тебе», і врятована душа попадала в рай. Якщо ж душа доживала до семи років і не потрапляла в рай, то немовля перетворювалося на русалку або мавку і завдавало людям шкоди

Нежить. Безтілесні духи Привиди Духи Полтергейсти Злидні Перелесник

Привиди Привид — дещо, що привиділось; образ (зазвичай візуальний), який має вигляд людини, тварини чи певного неживого предмета, але не є даним об'єктом і наділений властивостями, які немає ні людина, ні тварини, ні цей предмет, зображення без матеріального носія. З привидами пов'язано багато забобонів. Страх перед привидами походить з давніх часів. Наші предки вірили в те, що людина не помирає після смерті, а продовжує жити після смерті. Але існувати лишається лише не матеріальна частина, тому привиди позбавлені всіх радостей життя. Саме це викликає в них заздрощі до живих людей і через це вони постійно намагаються забрати до себе тих, хто лишився живим. Люди в давні часи створили різні ритуали для того, щоб духи мертвих обминули їх.. Серед людей, які досліджують паранормальні явища, існує група, так званих, мисливців за привидами. В тих місцях, де за переказами існують привиди, вони використовують прилади, що зчитують електромагнітні хвилі і як стверджують самі учасники цих досліджень, це є найкращим доказом існування привидів, що викликає великий сумнів офіційної науки.

Полтергейст Полтергейст (від нім. poltern — «шуміти», «стукати» і Geist — «привид», «дух») — термін, яким прийнято називати нез'ясовні, паранормальні явища, пов'язані з шумом і стуком, самовільним переміщенням предметів, самозайманням тощо. Вивченням полтергейста займається парапсихологія, до якої представники офіційної науки, як правило, відносяться скептично. Парапсихологи класифікують полтергейст як форму мимовільного психокінезу.

Злидні Зли дні (мн.), у східнослов'янській міфології — злі духи, які приносять у дім нещастя. Вони маленькі, "заморені, у лахмітті, з вічним гризьким голодом на обличчі"у Лесі Українки. Туляться в кутку за піччю й постійно голодні . Демонічні істоти. У переносному значенні — бідність (жити у злиднях — жити у бідноті). Злидні часто асоціюються із такими людиноподібними істотами, як Нещастя, Лихо, Біда, Недоля (в білоруській міфології їм відповідає Злидня — невидима жінка без язика, очей і вух, яка раніше була змією; у сербській — Несреча — сива стара з тьмяним поглядом). Фаталізм, приреченість, почасти властиві українській народній свідомості («Гроші йдуть на гроші, хліб на хліб, а злидні — на злидні»), в казках, легендах та анекдотах співіснують із думкою про те, що злиднів можна позбутися завдяки розуму й життєлюбству: їх можна зав'язати в мішку, заткнути у пляшці чи полонити в будь-чому іншому й кинути у воду чи навернути каменем; зв'язавши, можна лишити на перехресті — вони перейдуть до того, хто їх розв'яже.

Перелесник Перелесник (летавиць) — різновид злого духу, що, як зірка, падає з неба та відвідує людей, прибираючи вигляд рідних, близьких, коханих. Вірили, що його можна "дістати" з великої туги за покійною людиною. Втілившись в її образ, перелесник міг вступати у подружнє життя з живими людьми. Діти, що народжувалися від перелесника, зовні нагадували одмінків. Вигнати перелесника з хати, де він оселився, дуже важко.

Напівлюди Напівлюди – це ісоти, які на ½ є людьми, а на ½ твариною. Їх є не так то і багато. Але все ж деякі відомості про них існують. Такими істотами є кетаври, селькупи, нефіліми, сатири, перевертні (вервульфи), та інші.

Кента ври (грец. Κένταυροι) — у давньогрецькій міфології — химерні істоти, напівлюди-напівконі. Фантастичні образи кентаврів виникли за найдавніших часів, коли люди приручили коней і навчилися їздити верхи. «Іліада» називає кентаврів «ферес» і зображує їх тваринами з наїжаченою шерстю, що живуть у горах Фессалії. В «Одіссеї» вперше зустрічається ймення кентавр. Уже в сиву давнину назву кентаврів виводили від грецьких слів kentein — «колоти» і tauros — «бик». Порівняльна міфологія пов'язує кентаврів з індійськими гандарвами, волохатими, схожими на мавп богами, що так само, як і кентаври, люблять жінок, вино, музику, вдаються до ворожби та лікування. За однією версією міфа, кентаври були дітьми Аполлона й Геби.

Перевертень Перевертень — міфологічна істота, що володіє здатністю перетворюватися (обертатися, перекидатися) з людини в тварину або навпаки. Перевертень, що приймає образ вовка, називається лікантроп, в слов'янській міфології — волколак.

Міфічні тварини З давніх-давен люди любили вигадувати різні містичні вигадки та історії про небувалих істот – людей, тварин, рослин і все що їх оточувало. Так і виникли історії про неймовірно кровожерливих перевертнів, неймовірної краси вампіри та русалки. Так само як і з людей, героями міфів були і є тварини. Їх є дуже багато і розказувати про них можна безкінечно. В цій презентації представлено деяких з них: Жеводанський звір, Левіафан, Фенрір, Єдиноріг, Фенікс, Мінотавр, Гіпогриф, Грифон, Гнолли, Виверна, Мантикора, Кракен, Лирнейська гідра, Химера,

Химера Химера — в грецькій міфології чудовисько з головою і шиєю лева, тулубом кози, хвостом у вигляді змії; породження Тифона і Єхидни. У переносному розумінні — необгрунтована, нездійсненна ідея. Вигодував її лікиец Амісодар. Перша згадка про Химеру знаходиться в шостій пісні «Іліади», в якій написано, що вона була божественного походження — перед лева, тулуб кози, хвіст змії; вона вивергала з пасти вогонь. Голова лева, черево кози і хвіст змії — таке найприродніший її опис, що міститься у Гомера, проте «Теогонія» Гесиода приписує їй три голови, і так вона представлена в знаменитій бронзовій статуї з Ареццо, що датується V століттям. Посередині хребта у неї козина голова, на одному кінці зміїна, на іншому — левова. Або це чудовисько про три голови на одному тілі. Убив її, як і було передбачене богами, красень Беллерофонт, син Главку, який уразив її стрілою з лука. Вона впала на Алейські рівнини.

Лернейськая гідра — в старогрецькій міфології дочка Тифона і Єхидни, змієподібне чудовисько з отруйним диханням, що мешкало в підземних водах, убите Гераклом як один з його дванадцяти подвигів. Її вигодувала Гера. Її називали лернейськой Єхидною. Поет Пісандр першим приписав їй безліч голів замість однієї. Описувалася як змія або з сім'ю, дев'ятьма або п'ятдесяти головами, або з сотнею ший, що зростають з тулуба. Замість однієї відрубаної голови у неї зростали нові три, а одна голова була безсмертною.

Кра кен Кра кен — міфічне морське чудовисько гігантських розмірів, відоме за описами ісландських моряків, з мови яких і походить його назва. На підставі наведеного Понтоппіданом опису, Карл Лінней класифікував кракена в числі інших головоногих і присвоїв йому латинське ім'я Microcosmus, але з другого видання його «Systema Naturae» кракен був виключений. У 1802 році французький зоолог П'єр-Дені де Монфор опублікував дослідження молюсків, в якому запропонував розрізняти два види таємничої тварини - kraken octopus, що мешкає в північних морях і вперше нібито був описаний ще Плінієм Старшим, та гігантського восьминога, який наводить жах на кораблі, що борознять простори Південної півкулі. Наукове товариство віднеслося до міркувань Монфора критично. Скептики вважали, що свідчення моряків про кракена можуть бути пояснені підводною вулканічною активністю біля узбережжя Ісландії: виходом з води бульбашок, раптовою і досить небезпечною зміною течій, появою і зникненням нових острівців. Тільки в 1857 році було доведено існування гігантського кальмара (Architeuthis dux), який, ймовірно, і послужив прообразом кракена.

На думку криптозоолога Михайла Голденкова, свідчення про розміри кракена «з острів» і «тисячах щупальців» вказують на те, що це не одна істота, яку при таких розмірах було б розірвано на шматки хвилями навіть у слабкий шторм, а зграя гігантських головоногих, можливо, гігантських або колосальних кальмарів.

Мантикора Мантикора — вигадана істота — чудовисько з тілом червоного лева, головою людини і хвостом скорпіона. Істота з рудою гривою, має три ряди зубів і ока, налиті кров'ю. Хвіст мантікори закінчується Шипом, отрута якого вбиває миттєво. Вважали, що мантікора є хижаком і може полювати на людей. Тому на середньовічних мініатюрах часто можна побачити зображення мантікори з людською рукою або ногою в зубах. Перша згадка про мантикору зустрічається в книгах грецької лікарки Ктесия, завдяки якій грекам сталі відомо багато персидських міфів. Арістотель і Пліній Старший в своїх працях прямо посилаються на Ктесия. Ктесий запевняє, що індійський звір «мартіхора» має потрійний ряд зубів на обох, — нижній і верхній щелепах, і він величиною з лева і настільки ж волохатий, його ноги схожі на ноги лева; його обличчя і вуха мають схожість з людськими; його очі блакитні, а сам він яскраво-червоного кольору; хвіст його такий же як і у земляного скорпіона, — в хвості у нього тиснуло і він має здатність вистрілювати, як стрілами, голками прикріпленими у нього до хвоста; голос його щось середнє між звуком сопілки і труби, він може бігати так само швидко як олень і ще він дикий і людоїд.

Віверна Віверна, віверн — вигадана істота, різновид , на відміну від класичного геральдичного дракона що має лише одну, задню пару кінцівок, а замість передньої — перетинкові крила. Для нього характерна довга зміїна шия і дуже довгий, рухливий хвіст, що закінчується жалом у вигляді серцеподібного наконечника стріли або списа. Згідно з середньовічними бестіаріям, віверни мешкали в Скандинавії, Греції і Ефіопії. Віверн вважали украй агресивними, вони нібито використовували своє жало для того, щоб різати або колоти жертву, крім того, часто жало вважали отруйним. Деякі легенди пов'язували появу вівернов з епідеміями чуми. У норвезькому фольклорі віверна фігурує під назвою «лінорм», проте слід врахувати, що лінорми не завжди мали крила.

Гнолли Гнолли – вигадані великі, злі гиеноподібні істоти, які вільно мандрують організованими групами. На чолі коштує найсильніший член клану, командуючи істотами через страх, погрози і жорстокість. Головна мета гноллов – завойовувати нові території, тому вони завжди добре озброєні і мало хто може дати їм відсіч.Будовою тіла, гнолли нагадують людину: вони так само ходять на двох ногах, мають людські руки, якими можуть робити все теж, що і будь-яка людина. Але характер, голова, хвіст, задні лапи і сіро-зелене забарвлення повністю відповідають гієнам. У цих істот навіть присутня власна мова, але вони так само говорять на мові тролів і орков.

Грифон Грифи, або Грифони, Ґрифони (грец. Γρύπας) — міфічні крилаті створіння, яких зображували крилатими левами з головою орла або іншого хижого птаха. Міфічне зображення грифів слід шукати в релігіях Єгипту й Вавілону. Грифи жили в північній країні й охороняли скарби; вони були частим декоративним мотивом у скульптурі та образотворчому мистецтві античної Греції й Риму. За переказами, вони жили в горах Стародавньої Скіфії, на північ від Чорного моря. Ім'ям цих істот названо астероїд 6136 Грифон. На грифонах часто їздили верхи чарівники, що цінували їх за швидкість. Грифони могли мати потомство, так званих гіппогрифівГіппогрифи спереду нагадували грифонів, а ззаду — коней.

Гіпогриф Гіпогриф — міфічне створіння з тілом коня, головою та крилами грифа. Словотвір італійського поета Маттео Марії Боярдо (1441 — бл. 1494) від грецьких іменників hippos (кінь) і grips (гриф) на означення тварини з тулубом коня і з головою та крилами міфічного птаха. Цей образ, що поєднав у собі античні уявлення про колісницю Аполлона, яку тягнули то коні, то грифи, дуже часто вживається в іспанській поезії XV-XVII ст.

Жеводанський звір Жевода нський звір— загадкова вовкоподібна істота, звір-людожер, який тероризував французську провінцію Жеводан, а саме селища у Маржеридських горах на півдні Франції (на границі історичних регіонів Овернь та Лангедок) з 1764 по 1767 рік. Жертвами Жеводанського звіра стало близько 230 чоловік, з яких 123 були Звіром вбиті та з'їдені. Про його знищення оголошувалось кілька разів, однак суперечки про природу Жеводанського звіра не завершились навіть з припиненням нападів. Історія Жеводанського звіра вважається однією з найбільш загадкових у французькій історії, нарівні, наприклад, з легендою про Залізну маску. Жеводанський звір описувався очевидцями як хижак, подібний до вовка, але розміром з корову, з дуже широкими грудьми, довгим гнучким хвостом з щіточкою на кінці, як у лева, витягнутим писком, як у хорта, з невеликими загостреними вухами та великими іклами, що виступають з пащі. Шерсть у Звіра була, згідно з більшістю очевидців, жовтувато-рудою, але вздовж хребта на спині в нього була незвичайна смужка темної шерсті. Іноді мова йшла про значні темні плями на спині та боках. Варто відзначити, що такий опис майже повністю відповідає опису хижака гієни, за винятком його розмірів.

Пам'ятник Жеводанському звірові, що знаходиться неподалік від селища Соже (Saugues) в Оверні. Тактика Звіра була нетипова для хижака: він в першу чергу мітив у голову, роздираючи обличчя, і не намагався, подібно звичайним хижакам, перегризти горло або кінцівки. Зазвичай він збивав жертву додолу навальним кидком, але пізніше опанував іншу тактику — наблизившись в горизонтальному положенні, піднімався перед жертвою на сторчки і наносив удари передніми лапами. Своїх жертв він часто залишав без голови. Якщо Звір був змушений тікати, він це робив легкою рівною пробіжкою. Звір явно віддавав перевагу полюванню на людей над полюванням на худобу — у тих випадках, коли жертва опинялася поруч з чередою корів, кіз або овець, Звір нападав саме на чередника, не звертаючи уваги на тварин. Звичайними жертвами Звіра були жінки та діти — ті, що працювали самі або навіть по двоє, і ті, що не мали зброї при собі. Чоловіки, як правило, працювали в полі великими групами і були здатні відбитися від хижака косами та вилами, тому вони його жертвами майже ніколи не бували.

Кількість нападів примушувала багатьох людей думати, що вони мають справу не з одним Звіром, а з цілою зграєю. Деякі свідки зазначали, що супутником Звіра була подібна до нього тварина — доросла чи молода. У деяких джерелах можна зустріти згадку про те, що поруч зі Звіром один чи два рази бачили якусь людину, що змушувало декого припускати, що Звіра видресирував для нападів на людей якийсь лиходій — хоча останнє відноситься вже до області пов'язаних зі Звіром міфів[3]. Звір ніколи не потрапляв у пастки, ігнорував отруйні приманки, що вдосталь розкидували в лісі, і протягом трьох років успішно уходив від облав, що влаштовували на нього, — все це свідчило про те, що Жеводанський звір зовсім не був нерозважливим хижаком, він вирізнявся винятковим для вовка інтелектом, що сіяло у неосвічених селянах впевненість у тому, що вони мають справу з перевертнем (фр. loup-garou) — людиною, здатною перетворюватися на вовка. Як свідчив епізод з майже вдалою спробою застрелити Звіра у жовтні 1764 року, він володів рідкісною живучістю, що тільки підтверджувало ці забобони (перевертня можна вбити тільки срібною кулею). Як не дивно, саме срібною кулею Звір — якщо вважати за нього знищеного у 1767 році вовка-людожера — і був убитий[3].

Левіафан Левіафа н — біблійне морське чудовисько, монстр. Слово левіафан стало синонімом великому чудовиську, потворі, монстру. Левіафан згадується як в числених легендах народного фолькльору, так і в сучасній літературі. В Старому Заповіті іноді ототожнюється із Сатаною. З їдиша левіафан (вимовляється лівйосн) перекладається як кит. Левіафан зображається в Біблії як страшна потвора, наділена величезною силою, якої жахаються і від якої ховаються навіть найбільші силачі. Левіафан створений безстрашним і на землі йому немає подоби

Єдиноріг Єдиноріг — міфічна істота, що символізує доброчесність. Зазвичай єдинорога уявляють у вигляді коня із рогом. Згідно із езотеричними вченнями, має біле тіло, червону голову та сині очі. Перші зображення єдинорога зустрічаються приблизно у 4 ст. до н. е. на печатках із древніх міст долини Інду. Зустрічається в «Атхарваведі» та «Махабхараті». Грецька й римська традиції розглядали єдинорога як реально існуючу тварину, його появу зв'язують із Африкою або Індією. Зустрічається в традиціях багатьох народів. За словами Карла Юнга, «Єдиноріг не є поодинокою сутністю, це — казкова істота з численними варіаціями: наприклад, існують однорогі коні, віслюки, риби, дракони, скарабеї тощо. Суворо кажучи, ми маємо справу з темою єдиного рогу (алікорн)» На Сході єдинорог зображався у вигляді кози, пізніше, на Заході — оленя, коня. Спочатку єдинорога вважали істотою чоловічої статі, пізніше — жіночої.

Фенрір Вовк Фенріра (Fenrisulfr) або просто Фенрір, це страхітливий вовк, дитина Локі та гігантеси Анґрбоди. Фенрір був ув'язнений богами, але в кінці світу він скине пута, та в часі Раґнарок пожере Одіна, після чого буде забитий сином Одіна Відаром, котрий або вразить його мечем в серце, або роздере його пащу (різні джерела подають різні версії). Зображення вовка є частою темою середньовічного скандинавського мистецтва Фенрір має двох синів: Гаті ('ненависть') та Сколь. Вони переслідують коней Арвак та Алсвід, що тягнуть колісницю сонця. Сколь часами використовується в джерелах як хейті для свого батька Фенріра. Історії, що стосуються Фенріра, глибоко пов'язані із концепцією вирд, або урд, або присудженої долі, метафізичної концепції що перебуває в осередді скандинавської міфології. Багато дій та поступків персонажів саг та міфів стають зрозумілими якщо врахувати що їм відоме майбутнє (тією чи іншою мірою), але попри це, вони діють відповідно до пророкованого їм.

Довідавшись із пророцтва сивіли та від Вафтрутніра що діти Локі та Анґрбоди є небезпечними для богів, Одін скинув Йормунґанда в море що оточує Мідґард, Хель в підземний світ, а вовк ріс серед Асів. Тільки Тюр наважувався годувати монстра. Занепокоєні зростаючою силою вовка, та пророцтвами про своє знищення, боги спробували зв'язати чудовисько. Двічі Фенрір погоджувався щоб його зв'язали, та двічі із легкістю скидав пута. Перший ланцюг називався Lœding, та був зроблений із заліза, другий був вдвічі товстіший та називався Drómi. Тоді гноми викували для Одіна ланцюг Ґлейпнір, що видавався шовковою стрічкою, але насправді був зроблений із шести чародійних матеріалів: звуку ходи кота, бороди жінки, коренів гір, сухожилля ведмедя (мається на увазі його почуття, чутливість), подиху риби, та слини птахів. Скірнір, посланець Фрейра приніс його в Асґард.

Тоді, на острові що називається Лінґві, на озері Червоно-чорному (місця, нам невідомі), боги почали заохочувати Фенріра розірвати також ці пута. Але вовк зауважив цю позірну тонкість ланцюга, та запідозрив (обґрунтовано) підступ. Він погодився на випробовування за умови, що один із богів вкладе свою руку йому до пащі як залогу того, що його буде звільнено у випадку коли він не зможе розірвати пута. Ніхто із богів окрім Тюра, хто передбачав наслідки, не наважився вкласти свою руку вовкові до пащі. Фенрір був закутий, але скільки він не намагався, розірвати Ґлейпнір не зміг, навпаки, чим більше він боровся, тим міцніше тримали його чарівні пута. Коли боги відмовились його звільнити, вовк відгриз руку Тюра. Коли наступить Раґнарок, Фенрір буде звільнений, та в битві з богами він вб'є Одіна, та буде сам забитий його сином.

Фенікс Фе нікс (грец. Φοίνιξ) — чарівний птах, який, за уявленням стародавніх народів (фінікійців, єгиптян), через кожні 500 років прилітав з Аравії до Єгипту. Фенікс живився бальзамом і смолою. Коли він відчував, що надходить смерть, будував гніздо з пахучих гілок на верхів'ї пальми, і там його спалювало сонце. Потім птах воскресав з попелу, відроджувався молодим. Образ Фенікса застосовується і в символіці християнства, зокрема зустрічається в українському іконописі. У переносному значенні — символ безсмертя, відродження.

У Єгипті фенікс, є символом сонячного початку, воскресіння та безсмертя. Єгиптяни порівнювали "фенікс" з богом сонця -Ра. Коли прадавні єгиптяни уявляли бога в подобі птаха, його рух по небосхилу впродовж дня порівнювався з польотом. Так, у Геліополісі, центрі сонячного бога Атума, який злився потім з Ра, склався міф про появу світила у вигляді фенікса. Фенікс вважався ба (душею, духовною силою) бога Ра, а також формою виявлення Озириса: "Як фенікс пройду я через краї потойбічного світу" ("Книга Мертвих"). Фенікс вважався "господарем ювілеїв", що пояснювалося уявленням про довге життя чудесного птаха. Згідно з грецькою традицією, фенікс був подобою сонця, що сходить, символом оновленого - через вогняну смерть - життя. Античні автори (Геродот, Овідій та інші) дають нам про нього різноманітні свідоцтва. За однією версією, фенікс, передбачаючи свій кінець, спалює себе в гнізді, наповненому ароматичними травами, але одразу ж з попелу народжується новий фенікс. За другою - він помирає, вдихаючи аромати трав, а з його сімені народжується новий птах, який переносить тіло свого батька до Єгипту, де його спалюють жерці сонця. У римлян він символізує божественне походження Римської імперії, її відродження й вічне існування. У християнському світі фенікс означає тріумф вічного життя, воскресіння, віру, постійність; це символ Христа. У ранньому християнстві фенікс постійно зустрічається на погребальних плитах: тут його значення - перемога над смертю, воскресіння з мертвих.

Міноотавр Мінота вр (грец. Μινώταυρο) — за уявленнями давніх греків, люте страховисько з людським тулубом і бичачою головою, якого народила від морського бика дружина царя Міноса Пасіфая. Мінотавр жив нібито в лабіринті, який збудував Дедал в Кноссі. Пожирав злочинців, а також данину з Афін, звідки йому щороку (варіант: раз на три роки) посилали сімох юнаків і сімох дівчат. Його вбив Тесей. Міф про Мінотавра пов'язаний з тотемістичними віруваннями і нагадує, що колись приносили в жертву людей. Міф про боротьбу Тесея з Мінотавром, відображено в багатьох творах античних митців і письменників.

Надможливості Суперсила (також Надздібності, Суперсила) — термін, яким позначають надприродні або паранормальні здібності вигаданих героїв коміксів, наукової фантастики, телевізійних шоу і фільмів. Імовірно, виник в американських журналах і коміксах про супергероїв в 1930-х і 1940-х роках. Поняття "суперсила" може охоплювати всі надлюдські здібності, від мінімального збільшення звичайних людських сил, до майже богоподібних сил, включаючи левітацію, створення пучків руйнівної енергії і силових полів, рентгенівський зір, невразливість, прискорена регенерація тканин, телепатію, телекінез, телепортацію, надшвидкість або управління погодою. Найбільше інформації про суперсили можна найти на сайті - http://ru.warriors.wikia.com/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%BA_%D1%81%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%85%D1%81%D0%BF%D0%BE%D1%81%D0%BE%D0%B1%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%B9

Підсумок Про містику, можна говорити не один день і всього не розказати. Ця тема є дуже актуальною серед підлітків і людей старшого віку, але кожен може знайти в ній щось цікаве для себе... Н. А. Бердяєв: Містика є реалізм, відчуття реальностей, злиття з реальностями; раціоналістичний же позитивізм є іллюзіонізм, втрата відчуття реальностей, розривши між реальностями світу. Г. К. Честертон: Через те, що я трохи знаюся на містиці, мене не можуть обдурити дилетанти. Дійсні містики не ховають таємниць, а відкривають їх. Вони нічого не залишать в тіні, а таємниця так і залишиться таємною. Зате містикові-дилетантові не обійтися без покриву таємничості, знявши який, знаходиш щось сповна тривіальне. Із збірки «Недовірливість батька Брауна»

Дякуємо за увагу! Презентацію готували студентки 11-М групи Барського гуманітарнопедагогічного коледжу імені М. Грушевського: Охрімовська Катерина, Пелих Марія та Пльносак Ганна.