Презентація на тему:
"Декаданс"

виконала учениця 10-А класу Йордан Христина «Декаданс… не стиль, даже не течение, а настроение и тема, которые в равной мере окрашивают и искусство, и философскую, научную, религиозную, общественную мысль» Омрі Ронен

Декаданс — загальна назва кризових явищ у мистецтві і культурі кінця 19 — початку 20 століть. Період декадансу позначений настроями безнадії, розчарування, занепадом життєвих сил, естетизмом. Декаданс як конкретно-історичний факт постав у другій половині XIX ст., зокрема у Франції, де вперше було застосовано цей термін на позначення нових художніх тенденцій, які заперечували позитивістські доктрини у мистецтві, ілюзорний академізм, жорсткі міметичні нормативи у творчій практиці тощо, трактовані як прояв «присмеркової доби», коли дійсність, втиснена у абсолютизовані схеми раціоналізму, втрачала свій зміст. Відтак митці закликалися до подолання кризової ситуації, до створення нових естетичних та етичних цінностей, які випливали б з основ тогочасної, ще досить молодої «філософії життя», яка реабілітувала не просто ірраціональні принципи, а й критерій єдності світу. В цьому аспекті представники декадансу були близькі до символістів.

Однак марно було б шукати чистого декадансу, значно продуктивніше вбачати його елементи у творчості конкретного письменника (естетизація потворного у Шарля Бодлера, естетизм в Оскара Вайльда, підкреслений індивідуалізм в А. Стріндберга, аморалізм у М. Арцибашева чи Володимира Винниченка та ін.). Водночас слід обережно виводити філософські джерела декаденсу з «філософії життя», як, приміром, із теорії Ф.-В. Ніцше, котрий у своєму запереченні закостенілої офіційної моралі та здеградованого християнства апелював до сильної, здорової людини, розглядав своє вчення як протест проти загального занепаду культури та людства. На жаль, декаданс, керуючись такими ж настановами, мимоволі сам переймався хворобливими симптомами «кінця віку», що не могло не позначитися на творчості самих митців.

Впливовий німецький мислитель, філософ, психолог і класичний філолог. Він був агресивним критиком традиційної моралі, утилітаризму, тодішньої філософії, матеріалізму, німецького ідеалізму, німецького романтизму та сучасного йому життя в цілому. Він є одним із найбільш читаних мислителів. Ніцше створив велику кількість афоризмів і експериментальних форм письма. Хоча його творчість було згодом спотворено й асоційовано то з філософським романтизмом, то з нігілізмом, то з антисемітизмом і навіть нацизмом — сам Ніцше гаряче відкидав свою належність до тих із цих форм, що вже існували в його час, аж до прямого протистояння їм. Його часто вважали натхненником філософського та літературного екзистенціалізму, а пізніше й постмодернізму. У багатьох відношеннях, його погляди важко зрозуміти в будь-якій систематизованій формі. Говорити про цілісне вчення Ніцше, мабуть, не можна. А його творчість була й залишається предметом палких суперечок.

Ніцше утверджувався, як філософ під впливом Шопенгауера. Ввібравши основні ідеї останнього, він їх збагатив власним розумінням природи і світу, додав до них здорову долю волюнтаризму. Згодом у Ніцше все більше вимальовується власна філософська доктрина, змінюється політична концепція світосприйняття. Його філософія втрачає зв’язок з Шопенгауром і починає вибудовуватися на ірраціоналізмі та волюнтаризмі – двох наріжних каменях ніцшеанства. Ніцше в свою чергу вплинув на низку мислителів та інтелектуалів. До цього списку можна віднести Л.Лестова, Бернарда Шоу, Германа Гессе, Жана-Поля Сартра, Альберта Швейцера, Стефана Цвейга, Альбера Камю. Цікавий той факт, що Камю називав Ніцше основоположником європейського нігілізму, а сам Ніцше це заперечував. Однак його критика людини і суспільства була нещадна. Він не стільки відкидав якесь світобачення, як, ніби насміхаючись, хотів сказати: спробуйте, побачимо що з цього вийде (власне, це стосується соціалізму). Глибоко вплинула на Фрідріха Ніцше музика Ріхарда Вагнера. Філософ був просто зачарований нею і, відповідно, самим Вагнером. Проте це не заважає йому згодом написати книгу «Несвоєчасні міркування», де він піддає його критиці. Також нищівної критики зазнавав Гегель. Він був чи не основним ворогом Ніцше в питаннях філософії. Два мислителі пропагували зовсім полярні бачення світу, які ні за яких обставинах не поєднувалися. Отже, під дією тих чи інших філософів, а також на противагу тим чи іншим філософам, Ніцше вибудовував свою власну концепцію світосприйняття. Її в цілому за ступенем розвитку поділяють на три періоди.

Походження трагедії з духу музики (1872); Філософія в трагічну епоху Греції (1873); Про істину й неправду в позаморальному розумінні (1873); Наука й мудрість у боротьбі (1875); Несвоєчасні міркування (1873-1876); Людське, занадто людське (1880); Світанок (або Ранкова зоря) (1881); Весела наука (1882); Так говорив Заратустра (1883—1885); По той бік добра і зла (1886); Генеалогія моралі (1887); Казус Вагнер (1888); Сутінки Богів (1889); Антихрист (вступ до незавершеної книги Жадання влади) (1895) (уривок); Ніцше проти Вагнера (1895).

Той, хто відповів собі на питання: «Навіщо жити?» — зможе витримати майже будь-яку відповідь на питання: «Як жити?» Смерть достатньо близька, щоб можна було страхатися життя. Людина, яка жодного разу не думала про гроші, про честь, про набуття впливових зв'язків, про посаду, — хіба вона може знати людей? Небезпека мудрого полягає в тому, що він більше, ніж інші, схильний закохатися в нерозумне. Люди, що прагнуть величі, є, зазвичай, злі люди: це єдиний спосіб стерпіти себе. Що вільніший і сильніший індивідуум, то вибагливіша стає його любов. Хто зазнає нападок зі сторони свого часу, той ще недостатньо випередив його — або відстав від нього. Одинадцять дванадцятих видатних людей історії були тільки представниками якоїсь великої справи. Голос краси звучить тихо: він долинає тільки до самих чутливих вух. Без певної розумової культури не може бути витонченого смаку.

Артур Шопенгауер народився у родині данцигського банкіра у 1788 році. Його мати — видатна німецька письменниця Анна Шопенгауер після смерті чоловіка переселилася у Веймар. Глибоко вражений смертю батька, майбутній філософ певний час займався комерційною діяльністю, яка була йому глибоко огидною. Вже в юності в його характері виявляються задатки песимізму, які наклали відбиток на його життя та життєву рефлексію. Улюбленою книгою Шопенгауера були Упанішади. Шопенгауер боявся людей. Спав зі зброєю під подушкою. Обожнював свого песика Атму. Після смерті домашнього улюбленця господар звів йому пам'ятник.

Вчення Шопенгауера — об'єктивний ідеалізм у поєднанні з ідеалізмом суб'єктивним. Специфічною особливістю його вчення є волюнтаризм. Шопенгауер услід за Кантом розрізняє «річ в собі» та «явища». «Річ в собі», на його думку, піддається пізнанню, це не що інше, як «воля». «Воля» становить абсолютний початок будь-якого буття, вона породжує явища або уявлення. Вчення про свободу і необхідність. Як річ в собі, воля завжди абсолютно вільна. Вся сукупність явищ природи навпаки, підкоряється закону достатньої причини і існує, тобто є необхідною. Людина теж явище, тому її дії в емпіричному світі необхідні. Це означає, що всі акти волі визначаються мотивами, незалежними від суб'єкта. Характер кожної людини фатально реагує на всі мотиви та спонукання, виключаючи будь-які довільні дії. Людина — раб свого характеру. Песимізм Шопенгауера. Людське життя неодмінно протікає між бажанням і задоволенням. Бажання за своєю природою — страждання, задоволення страждання швидко переповнює людину, ціль видається примарною, володіння нею втрачає привабливість. Як тільки потреба задоволена, в життя приходять перенасичення і нудьга, які залишають відбиток відчаю навіть на забезпечених і щасливих. Те, що називають щастям, завжди негативна характеристика і зводиться лише до позбавлення страждання. Але далі або нове страждання, або нудьга. Страждання притаманне життю, і від випадку залежить усунення не страждання, а лише його конкретної форми.