Презентація на тему:
Артинов

Історико-культурні об’єкти архітектора Григорія Григоровича Артинова Підготувала студентка 2 курсу Групи ОДП Герасимчук Ірина

Народився 1860 року у місті Ніжин на Чернігівщині, батько його був вихідцем з ніжинських греків. Закінчив реальне училище в Кронштадті, після чого, йдучи по стопах свого старшого брата Михайла, вступив до Санкт-Петербурзького училища цивільних інженерів. У Вінниці оселився у вересні 1899 року. Помер творець архітектурного обличчя Вінниці від тифу 9 грудня 1919 року, але місце його поховання невідоме. Ймовірно, був похований в підвалинах свого творіння, а саме в одній із ніш крипти під Свято-Воскресенською церквою, або біля її фундаментів.

 У Вінниці збереглося понад 30 будинків, створених за проектами Григорія Артинова. З'ясовано, що перший міський архітектор брав участь у будівництві до 40 муніципальних проектів міста, хоча це число не є остаточним. У 1900 році архітекторові доручають проектування Вінницької жіночої гімназії  У 1903 році будує нову синагогу. Артинов проектував будинки «прибуткового» типу — це 2-х, 3-х поверхові житлові будівлі, де на 1 поверсі були приміщення для магазинів. Міська бібліотека імені Гоголя збудована у 1902–1907.

Лише протягом 1910 року за проектом архітектора були побудовані: церква Воскресіння Христова на православному кладовищі (нині храм по Хмельницькому шосе, 5), міський театр, шість будинків по центральній вулиці, нині Соборній. Будинок міської Думи був збудований у 1911 році, зведений у формах класицизму, із застосуванням модернізованих елементів архітектури Ренесансу й ампіру. 

Архітектор брав активну участь у проектуванні міської водогінної мережі. За його проектом споруджено символ Вінниці — Водонапірну вежу 1912 року та водозабірні споруди на острові Бригантина. Не обійшлося без нього і будівництво трамвайної системи та електростанції у 1913 році.

Сьогоднішнє архітектурне обличчя міста досить важко уявити без таких споруд, як готель «Савой» (1912), міський театр (1910, перебудований у 1948–1950), Свято-Воскресенська церква (1910), приміщення школи №2 (1900, колишня жіноча міністерська гімназія), Вінницька торгово-промислова палата (1911, колишня міська Дума), будинок судових установ (1910-1912, колишнє приміщення окружного суду та міської управи), магазин «Лікарські рослини» на вулиці Соборній (будинок Райхера) тощо. На День міста 11 вересня 2010 року була відкрита оригінальна повнофігурна паркова скульптура-пам'ятник Григорію Артинову (автор — львівський скульптор Володимир Цісарик) у вінницькому середмісті — на Європейській площі.

Історико-культурні об’єкти

Одна з найгарніших будівель Вінниці — приміщення колишньої жіночої гімназії, а зараз — школи №2. Навчальний заклад бере свій початок з липня 1899 року, коли рішенням міської ради з дозволу імператора у Вінниці була започаткована жіноча міністерська гімназія. Це було значною на той час подію, адже попередні спроби заснувати в місті середній навчальний заклад для дівчат успіху не мали. Вінницька гімназія стала єдиним освітнім закладом для жінок у всій Подільській губернії. Перший рік свого існування заклад розміщувався у найманому приміщенні, у будинку священика Якубовича на вулиці Театральній (зараз — вулиця Оводова). Через рік завдяки зусиллям міського голови Миколи Оводова та фінансової підтримки відомого у місті мецената Авраама Мар'янчика, міська управа викупила 1600 квадратних саженів землі на початку Поштової вулиці між Хлібною площею та католицьким цвинтарем. Згодом виділили 46 748 карбованців на будівництво приміщення гімназії за проектом міського архітектора Григорія Артинова, для якого будівля стала першою роботою у Вінниці.

Це була біла двоповерхова споруда, виконана у стилі класичного модерну. На другому поверсі головного фасаду розмістили велику трьохцентрову арку, яка стала окрасою не лише самої будівлі, а й головної вулиці. Двоповерхове приміщення гімназії мало коридорну систему. На верхньому поверсі розміщувались класи, актовий зал, клас музики, вчительська та квартира головної наглядачки. На нижньому поверсі — молодші класи, клас малювання, кабінет начальника та кімнати для сніданків. В класах нижнього поверху не було дерев'яної підлоги, приміщення опалювалося пічками, а освітлювалося гасовими лампами. Гімназія проіснувала до 1922 року. Після закриття на її базі відкрили другу трудову школу імені Леніна. До 1933 року школа була семирічною, а з 1933 року — повною середньою. У 1935 — 1936 роках добудували третій поверх. Під час німецької окупації Вінниці у 1941 — 1944 роках у приміщенні гімназії розташовувались казарми, штаб поліції, станція швидкої допомоги тощо.

У 1961 — 1963 роках школу реконструювали за проектом архітектора Антонія Крейчі. Добудували класи, їдальню, спортзал, фасад оздобили скульптурами. При відступі німці підірвали будівлю. Під час війни школа працювала в Мурах, а після звільнення міста – у приміщенні теперішньої гімназії №17. Повернулася школа у рідні стіни лише у 1950-х роках. За майже сто років свого існування будинок Вінницької жіночої гімназії став впізнаваним символом міста. Зображення його фасаду з початку XX століття дев'ять разів використовували на поштових листівках та один раз — на поштовій марці. 

Так для цих цілей у 1912 році за проектом Григорія Григоровича Артинова (1860 – 1919) в центрі міста була зведена Водонапірна вежа, що поєднувала функції пожежної каланчі, для цілей якої був пристосований верхній ярус. Перший вінницький водопровід, роботу якого забезпечувала башта, мав протяжність всього 1,3 км і продуктивність – 600 м3 на добу. Живлячись водами річки Південний Буг, він по залізних трубах через кумбарскіе насосні станції постачав її, вже отфільтровану та відстояну, через три водорозбірних будки на територію міста. Стороною обійшли водонапірну вежу війни початку ХХ століття і революція 1917 року. А у Велику Вітчизняну (1941 – 1945), ще залишаючись однією з найвищих будівель Вінниці, виконувала, крім основних, функції наглядового пункту за містом і околицями. Але з закінченням відновлення міста після військових дій, вежа, втративши своє первісне призначення для водного господарства, переобладнана в житловий будинок і приймає в своїх стінах поселенців з числа працівників міського водоканалу, на балансі якого вона продовжувала знаходиться до 80-х років.

Переломним для будівлі вінницької водонапірної вежі стає 1985 рік, коли її, як архітектурний об‘єкт, передають у дбайливі руки Обласного краєзнавчого музею. З цього моменту в залах башти-каланчі розташувалася частину музейної експозиції Меморіалу революційної та бойової слави, що знаходиться у сквері по сусідству. А з 1993 року його експозиція в башті поповнилася Меморіалом пам‘яті воїнів, загиблих під час афганської війни 1979 -1989 років з листами і особистими речами, фотографіями і частинами обмундирування тих, хто склав свої голови на чужій землі за чужі ідеали.

Семиярусна (загальна висота 28 м) восьмикутна витягнута в периметрі будівля (мінімальна вісь – 4 м, максимальна – 7 м) водонапірної башти у Вінниці, яка пережила на своєму, майже віковому, шляху війни і революції, часи смути і занепаду практично зберегла свій первозданний вигляд: перший поверх рустований для створення ефекту постаменту, наступні п‘ять ярусів червоної цегли розділяються між собою пілястрами і лжеарками, замикає ж будівлю купол з надбудовою-башточкою. Риси середньовічних веж надають каланчі у Вінниці вузькі вікна – бійниці, мінімальні прикраси, та міць цегляних стін. Відмінністю ж з початковим проектом служить розташування головних міських годинників з двометровими циферблатами: раніше вони знаходилися з чотирьох сторін купольної башточки-надбудови, а після реконструкції 80-х років ХХ століття – змістилися ярусом нижче і кожну годину радують городян і гостей міста мелодійним дзвоном.

Будівництво було розпочато в 1912 році коштом та на землі вінницького купця, почесного громадянина Вінниці Беріша Лехтмана на розі Миколаївського проспекту (нині вулиця Соборна) та вулиці Богдана Хмельницького (нині вулиця Миколи Оводова). «Савой» — перша шестиповерхова будівля у Вінниці. "Рідним" забарвленням готелю був колір "слонової кістки" (свій звичний для вінничан блактитний колір готель отримав на початку 1980-х років). Крім цього, в споруді нового готелю вперше в місті з'явились електричний ліфт, центральне водопостачання та каналізація, подача гарячої води та електроосвітлення та асфальт (ним було вкрито ділянку тротуару перед головним входом, прикрашеним двома мармуровими левами).

Загальна стилістична ідея «Савою» — модерн з елементами необароко. Будівля настільки вдало вкраплена в загальну ідею центральної вулиці міста, що й досі залишається її домінантою. Готель ставав до ладу поступово. Вже в 1914 тут працює ресторан, а в грудні 1914 Лехтман сплатив за готель перший податок. Через рік, в грудні 1915 власник подав податкову довідку, де відзначалось, що він співпрацює з 7 орендарями, що займають 67 кімнат. Крім ресторану на 2 поверсі, готель мав перукарню, кондитерську, квіткову та інші крамниці на першому поверсі. Окрім того, на шостому мансардному поверсі існував зимовий сад. Трагічним для готелю став період окупації міста в 1941–1944. 1 вересня 1941 біля стін готелю відбувся показовий розстріл 20-ти полонених офіцерів, серед них — голова військового трибуналу 133-го стрілецького корпусу Л. Куперман. Влітку 1943 вікна 1 поверху «Савою» демонстрували жителям міста жахи «Вінницької трагедії». Там виставляли фотозвіти з розкопок та фотографії знайдених речей на тілах невинно замучених НКВС-івцями. Під час боїв за місто в березні 1944 року готель постраждав від артобстрілів та авіанальотів як німецьких, так і радянських військ. Внаслідок пожежі був знищений 6-ий мансардний поверх, а від готелю залишились лише стіни та перекриття. Повністю будівлю відновили через 9 років — в січні 1953 року. Тоді ж «Савой» змінює назву на «Україну».

Неофіційно назва готелю «Савой» була повернута в 90-х роках. Тоді ж була встановлена пам'ятна дошка про перебування Директорії. З грудня 2011 року офіційно розпочався ремонт історичної будівлі колишнього готелю «Савой». На першому поверсі відремонтованого «Савою» буде влаштовано музей.