Презентація на тему:
ЕМІЛЬ ЗОЛЯ

Презентація: “ЕМІЛЬ ЗОЛЯ” (1840 – 1902) Автор: Луцик В. О. вчитель світової літератури Бубнівсько – Слобідського НВК Золотоніського району Черкаської області

Біографія Золя - це насамперед безприкладна, титанічна робота, якій було віддане ціле життя. Е. Золя народився 2 квітня 1840 р. у Парижі в сім'ї інженера.

Його дитячі і юнацькі роки пройшли в Провансі, у невеликому містечку Екс, що згодом під ім'ям Плассана стане місцем дії багатьох його романів.

Рання смерть батька й матеріальні труднощі змусили сім'ю переїхати в 1858 р. у Париж.

В 1862 р. Золя йде на службу в солідне паризьке видавництво «Ашетт», що дозволяє йому не думати більше про хліб насущний і весь вільний час віддавати літературним заняттям.

В 1864 р. Золя видає першу книгу "Казки Нінон", що об'єднала оповідання різних років. Вона відкриває собою ранній період творчості письменника (1864 - 1868), відзначений безсумнівним впливом романтизму.

Ранні твори Е.Золя "Сповідь Клода" (1865) "Заповіт померлої" (1866) "Марсельські таємниці" (1867) У цих романах знаходимо традиційне протиставлення мрії й дійсності, історію піднесеної любові, ідеального героя, стилістичні прийоми, що жваво нагадують сторінки творів Гюго, Санд, Сю.

“Тереза Ракен” (1868) Справедливо вважається першим зрілим твором Золя. Разом з “Жерміні Ласерте” братів Гонкурів був одним з перших натуралістичних романів у французькій літературі

Натуралістична теорія складається в Золя протягом багатьох років, вона постійно уточнюється, доповнюється й знаходить своє вираження в передмові до роману "Тереза Ракен" (1868), нарису "Розходження між Бальзаком і мною" (1868 - 1869), збірниках статей "Що мені ненависно" (1866), "Експериментальний роман" (1880), "Романісти-натуралісти" (1881), "Натуралізм у театрі" (1881).

Натуралізм Золя Роман, щоб стати "сучасним знаряддям пізнання", зобов'язаний бути науковим, тобто "дотримуватися тільки фактів, доступних спостереженню", а письменник повинен уподібнитися натуралістові, що ставить досвід.

Натуралізм Золя Золя відмовляє художникові в праві оцінювати зображувані ним події й людей, виносити вирок і робити висновки: "Романіст усього лише фіксатор фактів... його твір стає ніби безособовим, здобуває характер протоколу дійсності".

Чоловік двох дружин В 1870 р. Золя одружився з Габріеллою-Александріною Меле, яка була його супутником майже п'ять років. Золя довго буде приховувати від Александріни свій зв'язок з Жанною Розера. Жанна подарує йому дочку, а потім і сина. Золя зніме для них будинок, неподалік від свого.

Щоранку біля вікна, ховаючись від Александріни, він буде розглядати в бінокль, як у сусідній альтанці грають його діти. Щовечора він буде виходити «на прогулянку» - проходити обхідним шляхом два-три квартали, щоб потім потайки прокрастися в будинок до своєї другої дружини і дітей.

Розумна Александріна, звичайно ж, не могла не дізнатися про те, що трапилося. Одного разу Золя, стоячи біля вікна, дивився на граючих неподалік дітей. Він не почув, як до нього підійшла Александріна. Вона поклала йому руку на плече і тихо сказала: «Поклич їх у дім»

Відтепер Золя першу половину дня буде проводити з Александріною, а після полудня йти до Жанни.

Золя із своїми дітьми

Після смерті свого чоловіка Александріна помириться з Жанною Розера, дозволить обом дітям носити прізвище Золя і буде стежити за їх вихованням і освітою до самої своєї смерті 16 квітня 1925.

Жанна буде зберігати вірність батькові своїх дітей і, як Клотільда, героїня «Доктора Паскаля», не знімаючи, буде носити під платтям його намисто - тонкий золотий ланцюжок з сімома перлинами. Золя сам надів його Жанні на шию. Вона буде носити його до самої смерті, під час невдалої операції в клініці в 1914 році.

В першій половині 70-х Золя часто зустрічався з Альфонсом Доде, Клодом Моне, Іваном Тергенєвим.

В 1872 р. у Флобера Золя знайомиться з І.С.Тургенєвим За участі І.С.Тургенєва Золя незабаром стає постійним співробітником журналу "Вісник Європи". У цьому виданні з 1875 по 1880 роки були опубліковані 64 кореспонденції Золя під загальною назвою "Паризькі листи", у яких він виклав свої погляди на літературу й мистецтво.

1877 р. опублікований роман “Пастка” Після публікації роману до Золя нарешті приходить слава. Люті нападки критиків на твір, у якому з невідворотною правдивістю зображувалося безпросвітне життя паризького робітничого передмістя, розпалювали цікавість читачів. І за короткий час “Пастка” витримала 35 видань.

1868 - 1893 Золя працює над серією «Ругон-Маккари». Вона склала другий період його творчості.

У проспекті серії, представленому у видавництво, Золя у такий спосіб визначає взаємозалежні завдання, що стоять перед ним: "Перша. Вивчити на прикладі однієї сім'ї питання спадковості й середовища... Друга. Вивчити все життя Другої імперії від державного перевороту до наших днів. Втілити в типах сучасне суспільство, лиходіїв і героїв". У кінцевому варіанті серія одержала назву "Ругон-Маккари. Природна й соціальна історія однієї сім'ї в період Другої імперії".

Серія “Ругон-Маккари” (ввійшло 20 романів) "Кар'єра Ругонів" (1871) "Здобич" (1871) "Чрево Парижа" (1873) "Завоювання Плассана" (1874)

Серія “Ругон-Маккари” "Провина абата Муре" (1875) "Його високість Ежен Ругон" (1876) "Пастка" (1877) "Сторінка любові" (1878)

Серія “Ругон-Маккари” "Нана" (1880) "Накип" (1882) "Дамське щастя" (1883) "Радість життя" (1884)

Серія “Ругон-Маккари” "Жерміналь" (1885) "Творчість" (1886) "Земля" (1887) "Мрія" (1888)

Серія “Ругон-Маккари” "Людина-звір" (1890) "Гроші" (1891) "Розгром" (1892) "Доктор Паскаль" (1893)

У цей час остаточно складаються політичні й естетичні погляди письменника. Будучи переконаним республіканцем і демократом, Золя співробітничає в опозиційній пресі, друкує статті, що викривають реакційний режим Наполеона III і французьку вояччину. Разом з тим, він не прийняв Паризьку Комуну, хоча і став на захист розстрілюваних версальцями робітників.

Соціальні конфлікти епохи, майбутнє людства, шляхи перебудови суспільства на засадах добра й справедливості - ці проблеми займуть провідне місце у творах Золя останнього періоду творчості (1894 - 1902). У цей час він створює цикл "Три міста", що включає романи "Лурд" (1894), "Рим" (1896), "Париж" (1898).

Політика, до якої раніше Золя ставився з упередженням, стає в 90-і роки невід'ємною частиною його творчості, а незабаром і сам письменник, взявши активну участь у справі Дрейфуса, виявляється в її епіцентрі.

“Я звинувачую” 1 січня 1898 р. Золя публікує відкритий лист президентові Французької республіки Феліксу Фору "Я звинувачую", у якому безстрашно піднімає свій голос у захист "правди й справедливості": "Мій обов’язок вимагає, щоб я висловився, мовчання було б рівносильне співучасті... Не можна допускати, щоб нахабно зневажалися права людини".

У судовому процесі, що слідував за цим виступом, Золя був визнаний винним в образі влади й засуджений до року в'язниці й великого грошовому штрафу; його позбавили ордена Почесного легіону; продажні журналісти обливали ім'я письменника брудом на сторінках газет; фанатична юрба жбурляла камені у вікна його будинку й вимагала фізичної розправи.

Стаття Золя призвела до широкого резонансу в культурному світі, стала прикладом того, як інтелектуальна еліта може вплинути на тих, хто при владі.

Золя змушений був за порадою друзів спішно покинути Францію й під чужим прізвищем оселитися в Англії. В очах же передової Європи він став символом письменника-громадянина, письменника-борця.

В Англії Золя приступає до роботи над тетралогією "Чотири Євангелія" ("Плідність", 1898; "Праця", 1901; "Істина", 1902; четвертий роман не був написаний), у якій він бачить "природне завершення всієї творчості, наслідок довгого дослідження дійсності, продовженого в майбутнє".

Після перегляду справи Дрейфуса Золя повертається у Францію й продовжує роботу над серією "Чотири Євангелія".

Золя помер 29 вересня 1902 року Його ім’я всесвітньо відоме, у його особі вітають не тільки великого письменника, але й мислителя, що вказав людству дорогу до прогресу й волі.

Офіційна версія причини смерті – отруєння чадним газом через несправність димоходу.

Дружина відчула недобре і занепокоїлася, запропонувала письменникові підняти на ноги прислугу, але той списав погане самопочуття на харчове отруєння і заспокоїв її: «Все минеться, завтра ми видужаємо». На ранок, коли прийшла допомога, Золя вже неможливо було врятувати; дружина письменника вижила.

Смерть Золя викликала величезний резонанс, французька та зарубіжна преса публікує пам'ятні матеріали і траурні нотатки, проводяться численні поминальні церемонії ... Знамениту надгробну промову під час похорону Золя виголосив Анатоль Франс.

Дивні обставини смерті наробили багато галасу, було почато розслідування. Розтин підтвердив версію нещасного випадку. Хоча ходили чутки про вбивство і самогубство, доказів знайти не вдалося (до цих пір існує трагічно-безглузда версія, що димар просто випадково, через недогляд, заткнули двоє робітників, є також дані, що якийсь сажотрус зробив це свідомо, з політичних причин).

Пантеон 4 червня 1908 останки Золя після тривалих парламентських дебатів були перенесені з кладовища Монмартр в Пантеон.

Пантеон. Крипта В.Гюго та Е.Золя

Під час перенесення праху в Пантеон стався серйозний інцидент: було скоєно замах на присутнього на церемонії Альфреда Дрейфуса (якраз незадовго до цього повністю виправданого) . Чоловіка, що вчинив замах, було заарештовано, Дрейфус відбувся невеликим пораненням.

Монмартр Оформлення могили Золя на кладовищі Монмартр виконано з гладко відполірованого темно-фіолетового порфіру за проектом відомого представника стилю модерн, художнього критика і архітектора Франца Журдена (1847-1935). Золя був з Журденом у приятельських стосунках і часто звертався за допомогою в описі архітектурних деталей. Бюст на могилі письменника створений скульптором італійського походження Філіпа Соларі (1840-1906), близьким приятелем Золя і другом Сезанна.

Едуард Мане "Портрет мадам Золя". 1879-1880 рр. Александріна вважала, що її чоловік був настільки геніальним, що мав право на свій моральний кодекс, і усиновила його дітей.

Творчість Золя дихає добротою. Золя був добрим. Як всі великі люди, він поєднував в собі велич та простоту. Він був глибоко моральною людиною. Коли він малював порок, його пензлем водили суворість и мудрість. Крізь чисто зовнішній песимізм, крізь похмурий колорит, що лежить на деяких його сторінках, чітко проступає глибокий оптимізм та вперта віра в перемогу розуму та справедливості… Позаздримо йому: доля та його власне серце підготували йому особливий жереб: він був етапом у свідомості людства. Анатоль Франс