Презентація на тему:
Філософія епохи Просвітництва

Філософія епохи Просвітництва Загальна характеристика Філософські погляди Вольтера Жан-Жак Руссо Дені Дідро Поль Гольбах

XVIII ст. увійшло в історію під назвою доба Просвітництва й у філософському сенсі завершило ті ідеї, які з'явилися в епоху Відродження і розвивалися впродовж XVII ст. Для всіх просвітників була характерна секулярність мислення (відмежування від церкви і релігії), і кожен так чи інакше виступив із критикою теїстичної християнської релігії як світогляду. Більшість із них поділяла точку зору Р. Декарта (деїзм), згідно з якою Богу відводиться лише роль першопочатку Всесвіту (Він створив світ, але після цього ніде, ніяк і ніколи не присутній). Уявлення про Бога потрібне тільки для пояснення походження світу. Деякі просвітники поділяли атеїстичні переконання.

В будь-якому разі для всіх філософів Просвітництва головним об'єктом вивчення був фізичний світ або природа, яку, як вони вважали, можна зрозуміти й пояснити, виходячи з неї самої, тобто знайти природні причини всього, що існує і відбувається, не вдаючись до міркувань про потойбічне, таємниче і невідоме. Ця характерна риса світогляду просвітників називається натуралізмом. Найдосконалішою істотою в природі є, на їхню думку, людина. Ця особливість, як ми вже знаємо, визначає антропоцентризм. Людина ж цілком спроможна осягнути навколишній світ, уважали просвітники, і поставити його собі на службу. Пізнання не має меж: таємниці Всесвіту повинні відкритися перед могутністю людського інтелекту. ,

Як бачимо, просвітницька філософія вирізнялася гносеологічним (пізнавальним) оптимізмом і раціоналізмом, її представники безмежно вірили в досконалість розуму, всесилля науки і безумовність прогресу. Крім того, просвітники одним зі своїх основних завдань уважали максимальне поширення і популяризацію головних ідей нової філософії, тобто, у буквальному розумінні, прагнули до просвіти широких мас населення.

Проте найважливішими питаннями для просвітників були: Чому люди живуть погано? Чому в історії людства неможливо знайти хоча б десяток безумовно щасливих років, коли всі процвітали б і не було б ворожнечі, насильства і несправедливості?

Головна рушійна сила прогресу і визволення від усіх соціальних бід убачалася в просвіті (освіті), через що саме це поняття й набуло значного сенсу і зайняло центральне місце в духовній культурі XVIII-ст.

Тепер на місце божественних помислів ставилося людське розуміння: історичні події відбуваються силою тих чи інших ідей, а тому нове розуміння історії отримало назву ідеалістичне (не плутайте з ідеалізмом філософським, за яким фізичний, матеріальний, видимий світ є проявом або втіленням деякого духовного, ідеального, невидимого початку). Відтепер уважалося, що історію творить не Бог, а самі люди, однак роблять це, виходячи з власного бачення, орієнтуючись на свої бажання та думки, здійснюють історичні події так, як хочуть, і тому останні є наслідком цілком свідомої і цілеспрямованої людської діяльності.

Оскільки великим впливом і владою користуються монархи, полководці, дипломати та інші визначні люди, отже, саме їхні бажання і плани найбільше впливають на хід суспільного життя, а історія перетворюється на сукупність біографій видатних особистостей. Більше того, за такого розуміння подій виходить, що вони випадкові: адже якби не народився той чи інший видатний історичний діяч, усе могло б бути інакше; якби певна думка не виникла у видатному розумові, то людство нині могло б опинитися не там, де воно є. Історію роблять видатні особистості на власний розсуд і з власної волі, уважали просвітники.

Вольтер (фр. Voltaire, справжнє ім'я Марі Франсуа Аруе, фр. François Marie Arouet, Народився 21 листопада 1694, Париж, Франція — †30 травня 1778, Париж, Франція) — французький письменник і філософ-деїст. Лірика молодого Вольтера перейнята епікурейськими мотивами, містить випади проти абсолютизму. Його зріла проза різноманітна за темами та жанрами: філософські повісті «Макромегас» (1752), «Кандид, чи Оптимізм» (1759), «Простодушний» (1767), трагедії в стилі класицизму «Брут» (1731), «Танкред», сатиричні поеми («Орлеанська незаймана», публіцистика. Історична творчість Вольтера пов'язана з боротьбою проти релігійної нетерпимості, критикою феодально-абсолютистської системи: «Філософські листи» (1733), «Філософський словник» (1764-69). Зіграв значну роль у розвитку світової філософської думки, в ідейній підготовці Великої французької революції кінця XVIII ст.

Вольтера часто вважають атеїстом, проте він був прихильником деїзму, в основі якого віра у Бога-творця, який надалі після акту творення, не втручається в справи світу. Аналіз праць Вольтера наводить на думку, що його критика скоріше спрямована проти церкви, як установи, ніж проти самої концепції релігії. Деїст Вольтер вів полеміку, як із церквою, так і з атеїзмом. Йому належить вислів «Якби Бога не було, то його слід би було вигадати». Не будучи людиною релігійною, Вольтер відмовлявся все ж від атеїзму Дідро та Гольбаха й часто повторяв свій знаменитий куплет: Всесвіт дивує мене й не можу думати я, Що годинник цей існує без годинникаря.

Доктрину, яка чудово відповідала Вольтеровим поглядам на співвідношення між моральним і практичним, він знайшов у творах англійського філософа Джона Локка. Локк підтримував погляди лібералізму, вважаючи, що суспільна згода не повинна ставитися вище від природних прав особистості. Вольтер виводить основну думку своєї моралі: завдання людини взяти свою долю у власні руки, покращити умови свого існування, забезпечити себе, прикрасити життя науками, виробництвом, мистецтвами й хорошим наглядом за суспільством. Таким чином, громадське життя неможливе без угоди, в якій кожен знайшов би вигоду для себе. Хоча право й різне в різних країнах, принцип справедливості, який лежить в його основі, універсальний. Усі люди можуть його збагнути, перш за все тому, що всі люди більш-менш розумні, а ще й тому, що всі можуть зрозуміти те, що корисне для суспільства є корисним для кожного. Роль моралі в тому, щоб навчити нас принципам такого нагляду й виробити у нас звичку поважати ці принципи.

Жан-Жак Руссо (фр. Jean-Jacques Rousseau, народився 28 червня 1712, Женева — †2 липня 1778, Ерменонвіль, поблизу Парижа), французький філософ-просвітник, письменник, композитор. Жан-Жак Руссо народився в сім'ї женевського годинникаря. У десять років залишився без батьків. Ставши учнем гравера, зазнав багато принижень, тому змушений був покинути Женеву в пошу ках кращої долі. Багато подорожував, змінював професії, вивчав філософію. Був і мандрівником, і музикантом, і слугою, і домашнім учителем. У Парижі познайомився з Дідро і Д'Аламбером, іншими філософами. Став відомим, написавши трактати «Про причину нерівності», «Про суспільний договір», книжку «Юлія, або Нова Елоїза». Влада переслідувала Руссо, забороняла його книжки. Філософ ніде не зміг знайти притулку. Помер у злиднях і самотності.

У своїх працях «Міркування про походження і причини нерівності між людьми» (1755), «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» (1762) та інші гостро критикував феодально-абсолютистський лад, закликав до боротьби проти деспотизму. Ідеалізуючи первісне суспільство, Руссо протиставляв сучасний йому суспільний лад щасливому життю в т.зв. «природному стані», коли всі люди були, на його думку, рівними й вільними. Причину виникнення нерівності вбачав у приватній власності, проте не виступав за цілковиту її ліквідацію, а висунув утопічну теорію зрівняльного розподілу приватної власності як засіб знищення поділу суспільства на багатих і бідних. Водночас, саме в економіці Руссо вбачав основу розвитку суспільства.

Будучи прихильником договірної теорії походження держави, Руссо вважав, що внаслідок змови між багатими державна влада узаконила приватну власність, узурпувала природні права народу, і висловив думку, що народ має право розірвати цей договір, тобто повстати, повалити владу,яка існує й встановити народний суверенітет. Взірцем держави Жан-Жак Руссо вважав невелику республіку і мріяв перетворити сучасні йому держави на своєрідну федерацію невеликих республік.

Руссо — прихильник деїзму. Заперечуючи церковне вчення про створення природи Богом, він водночас визнавав існування Бога, безсмертної душі. З позицій дуалізму Руссо вважав початком усіх природних явищ дух і матерію, причому матерію розглядав як пасивний початок, приписуючи активність богові. В теорії пізнання Руссо стояв на позиціях сенсуалізму. Мислитель піддав гострій критиці схоластику і релігійний фанатизм.

Жан-Жак Руссо у своїх філософських міркуваннях різко протиставив природне (усе природне, не створене людиною) і культурне (усе штучне, створене людиною) і виступив із негативною оцінкою другого. Розвиток розуму і цивілізації, з точки зору Ж.-Ж. Руссо, зруйнував у людині первинну гармонію, ослабив природну потужність людини. Головна причина людських страждань — це розірваність, роздвоєність людини, породжена випаданням її з первинного природного й гармонійного стану та перетворенням на розумну, цивілізовану, соціальну істоту. У цьому стані людина роздвоюється між своїми можливостями й бажаннями, обов'язком і схильностями.

Дені Дідро (фр. Denis Diderot, 5 жовтня 1713, Ланґр — 31 липня 1784, Париж) — французький філософ та енциклопедист епохи Просвітництва. Походить з родини ремісника. Первісну освіту отримав в ліцеї короля Людовика Великого( тобто Луї XIV ). 1732 р. - отримав ступінь магістра гуманітарних наук. Молодик прийняв рішення відмовитися від кар'єри священика та стати юристом. Почав вивчати юриспруденцію, але покинув навчання. Його привабила можливість стати письменником. Дідро Дені: “ Сумніви – перший крок до філософії ”. “ Краще зноситися, ніж заржавіти. ... “

Уся природа, згідно з поглядами Дідро, перебуває у постійному русі та еволюціонуванні. Усе, що існує, колись виникло і зникне, перетворюючись на щось інше. Різноманітність існуючих матеріальних форм є головною причиною процесуальності світу. Розглядаючи конкретний процес зміни форм існування, ми можемо постійно фіксувати усе нові та нові форми, фрагменти зміни конкретної форми, але ніколи не зможемо побачити нескінченної множини форм реальності, які існують під час зміни одного предмета на якийсь інший. Не маючи можливості виявити безмежну множину форм реальності, люди користуються поняттям «матерія», яке засвідчує нам, що існує реальність, навіть якщо вона не відома конкретними виявленнями. Дідро вважає, що розмаїття форм матерії створюється зіткненням та об'єднанням різноякісних елементів.

Розглядаючи виникнення свідомості, розуму як історичних явищ, Дідро створює першу еволюціоністичну концепцію становлення біологічних видів. Однак він розглядав еволюцію лише у вигляді накопичення властивостей, ознак, які сумарно дають феномен нового біологічного виду. Свою гносеологічну концепцію Дідро будує, керуючись принципами сенсуалізму (насамперед — локківського). Він виділяє три види пізнання: спостереження, обмірковування, досвід. Спостереження збирає факти, обмірковування — комбінує їх, досвід — перевіряє результати цих комбінацій.

Разом з Гельвецієм і Гольбахом Дідро обґрунтовує вчення про вирішальну роль середовища для формування особистості. Він вважає, що свідоме перетворення навколишнього середовища є головною умовою поліпшення людини, суспільства. Тому свідомість законодавців Дідро оцінював як вирішальний чинник суспільного прогресу. Спираючись на теорію «суспільної угоди», він активно доводить право народу фізичною силою змінювати систему державного устрою суспільства.

Широкого визнання набула естетична концепція Дідро. Розкриваючи зміст поняття «прекрасне», він робить висновок, що уявлення про прекрасне можна визнати відображенням реальних відношень зовнішнього світу. Визнаючи мистецтво «наслідуванням природі», включаючи до поняття «природи» і суспільне буття, Дідро стверджує, що у природі немає нічого зайвого, всі особливості будови людського тіла, матеріальних предметів спричинені природними законами, які адекватно фіксуються лише митцями. Послідовна критика класицизму уможливила Дідро виробити принципи реалізму, які найяскравіше виявили себе у концепції театрального мистецтва.

На противагу теоретикам класицизму, які розглядали театральну дію лише як комічну або трагічну, Дідро вводить теорію «серйозного жанру», яка проголошує можливість театрального зображення буденного життя простих людей, а не царів чи героїв, які завжди здаються нам або комічними, або трагічними. Зображення в театрі буденного життя, згідно з теорією Дідро, потребує показу у театральній драмі чи комедії зіткнення не характерів, а суспільних відносин, людей, які виконують певні суспільні функції.

Поль Анрі Гольбах (нім. Paul Heinrich Dietrich Baron von Holbach, 8 грудня 1723 — 21 червня 1789) — французький філософ німецького походження, письменник, просвітитель, енциклопедист, іноземний поважний член Петербурзької Академії Наук. Автор книги «Система природи» — найбільш систематично виклав принципи матеріалізму XVIII ст. Повністю відходячи від теологічних концепцій буття, він використовує принцип «редукції» — усі явища розглядає як виявлення природних сил.

Природа, за Гольбахом, є сукупністю різних видів матерії. Виступаючи проти картезіанства, яке вводило рух у матерію за допомогою поняття «Бог», він висуває тезу, що рух і є існуванням матерії. На відміну від схожого погляду Спінози, Гольбах доводив, що рух не може бути «модусом» матерії, а навпаки, саме рух, взаємодія є джерелом усіх властивостей, враховуючи і ті, які Декарт і Спіноза вважали первинними (просторовість, вага).

Обґрунтовуючи ідею універсальності руху, Гольбах вирізняє два головні різновиди руху. З одного боку, рух, який переміщує тіла у просторі (механічний рух), і з другого — внутрішній рух, який називають енергією, що має своїм джерелом взаємодію не даних чуттям частинок (молекул), з яких складаються тіла.

Світ у цілому Гольбах розглядає як систему причин та наслідків, у якій те, що в одному випадку є причиною, у іншому — є наслідком. Саме через цю систему причин і наслідків слід розглядати людину. Кожна людина як певний механізм може бути розглянута у вигляді системи із внутрішніми процесами, на яку діють зовнішні механічні та енергетичні сили. Людина, суспільство утворюють свої енергетичні сили, які діють на космос і можуть вносити зміни у всесвіти взагалі, а не тільки у своєму бутті. Тому для Гольбаха дуже важливо знайти такий спосіб існування людини, суспільства, який узгоджується зі світом у цілому.