Презентація на тему:
«Первоміст» П.Загребельний

Смілянська ЗОШ №7 Вчитель української мови та літератури Шпильова Світлана Павлівна

Біографія П. Загребельного Народився 25 серпня 1924 р. В с. Солошине на Полтавщині.

1941 року закінчено десятирічку; вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, в серпні 1941р. був поранений. Після госпіталю знову військове училище, знову фронт, тяжке поранення в серпні 1942р., після якого — полон, і до лютого 1945р. — фашистські концтабори смерті.

У 1945p. працює у радянській воєнній місії в Західній Німеччині. З 1946p. — навчається на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. По його закінчені (1951p.) — майже півтора десятиліття журналістської роботи (в обласній дніпропетровській газеті, в журналі «Вітчизна» в Києві), поєднуваної з письменницькою працею. Серйозною заявкою на письменницьку зрілість стала «Дума про невмирущого» (1957), присвячена воїнському та людському подвигу молодого радянського солдата, який загинув у фашистському концтаборі.

У 1961 — 1963 pp. Загребельний працює головним редактором «Літературної газети» (пізніше — «Літературна Україна»), приблизно в той же час з'явилися три перші романи письменника: «Європа 45» (1959), «Європа. Захід» (1960), «Спека» (1960). У 1964-1979 - секретар, 1979-1986 - 1-й секретар правління Спілки письменників України. Голова Комітету з Державних премій ім. Т.Шевченка (1979-1987). Депутат ВР СРСР 10-11 скликання (1979-1989), ВР УРСР 9 скликання (1974-1979). Член КПРС (1960-1990), канд. в члени ЦК КПУ (1974-1979), чл. ЦК КПУ (1979-1989). Член Комітету Національних премій України ім. Т.Шевченка (09.1996-11.2005).

Літературна робота

У другій половині 50-х років П. Загребельним видані збірки оповідань «Учитель» (1957), «Новели морського узбережжя» (1958), повісті «Марево», «Там, де співають жайворонки» (1956), «Долина довгих снів» (1957). Протягом 60 — 70-х років письменник створив більшу частину своїх романів, зокрема і найвагоміші з них :

* «День для прийдешнього» (1964); * «Шепіт» (1966); * «Добрий диявол» (1967); * «Диво» (1968); * трилогія «З погляду вічності» (1970); * «Розгін» (Державна премія СРСР, 1980) — роману будову з чотирьох книг: «Айгюль», «В напрямі протоки», «Ой крикнули сірі гуси», «Персоносфера»; * «Левине серце», (продовженням «Левиного серця» став роман «Вигнання з раю» (1985)); * «Переходимо до любові» (1971); * «Намилена трава» (1974); * «Євпраксія»(1975); * «Південний комфорт» («Вітчизна», 1984).

Одним із значних здобутків української прози став роман «Диво» (1968), в якому органічно поєднується далеке минуле та сучасність. У центрі роману — Софія Київська, яка є незнищеним символом української державності та духовності. Пізніше було створено цілий цикл романів про історичне минуле нашої Батьківщини: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975). Подіям української історії XVI ст. присвячено роман «Роксолана» (1980).

Виступив П. Загребельний і з кількома п'єсами, створеними на основі романів — «Хто за? Хто проти?» («День для прийдешнього»), «І земля скакала мені навстріч» («З погляду вічності»); активно виступає з критичними і літературознавчими статтями в пресі, а також з доповідями, промовами й інтерв'ю. Ці виступи зібрані в книзі статей, есе і портретів «Неложними устами» (1981). До неї ввійшла повість-дослідження «Кларнети ніжності», присвячена П. Г. Тичині.

Павло Загребельний понад сорок років працює в українській прозі. За цей час вийшло близько двадцяти його романів. Один із них — «Розгін» відзначено Державною премією СРСР, два — «Первоміст» і «Смерть у Києві» — Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Твори високо оцінюються критикою, мають широке читацьке визнання, він один із найпопулярніших сьогодні українських письменників. Друковані масовими тиражами, його книги швидко розходяться; вони постійно виходять в перекладах іншими мовами; зростає і кількість видань творів письменника за рубежем. У 2004 році нагороджений званням Героя України.

Кінематографічна діяльність

За його сценаріями поставлені фільми: * «Ракети не повинні злетіти» (1963), * «Перевірено — мін немає» (1965, у співавт.), * «Лаври» (1974, т/ф), * «І земля стрибала мені назустріч» (1975), * «Хто за? Хто проти?» (1977, т/ф), * «Ярослав Мудрий» (1981, у співавт.), * «Розгін» (1986, т/ф). Про нього знято фільм «Сонет 29» (2000).

Нагороджений орденами Трудового Червоного прапора, Дружби народів, двома орденами «Знак Пошани» та медалями. Член Національних спілок письменників і кінематографістів України.

Помер 3 лютого 2009 р. у віці 84 роки. Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ, письменник: — Насамперед я скажу буквально десять слів, під якими, очевидно, підпишуться багато моїх ровесників. Отже, для нас, людей, критично налаштованих щодо стану української літератури, Павло Загребельний «вибухнув» своїм іменем і творчою поставою у 1968 році, коли з’явився роман «Диво». Фантастичний твір, у якому події йшли трьома часовими потоками: Київська Русь, Друга Світова війна і 60-ті роки. Відтоді для письменників і старшого, й молодшого поколінь Павло Архипович став як літературний каталізатор, показавши, якою може бути проза — «не худою». В одній із його статей про це йшлося, мовляв, українська проза нагадує вахтовий журнал чи протокол... Правда, він був багатослівний письменник. Але це багатослів’я, як у Томаса Манна чи Фолкнера. Павло Загребельний був таким один і неповторним. На нього взорувалися шістдесятники-прозаїки, які тоді щойно прийшли в літературу. Він став чи не найбільшим літературним авторитетом для молодих письменників різних поколінь.

Ольга ГЕРАСИМ’ЮК, народний депутат України: — Я навіть не думала, що Павлові Загребельному вже так багато років, коли дізналася, що письменник помер. Він був людиною, сучасною тому часові, в якому жив. Мінялися століття, тисячоліття, а він був. І не застарів. Жваво і живо, як молодий, реагував на зміни у літературно-книжковому світі. Думаю, ще треба буде осягнути, що у нашій літературі стовпів стає дедалі менше. І це був один із основоположних стовпів. Адже багато відбулося подій у літературі, змінилися покоління, зникали одні поетичні групи, натомість створювались інші... А Павло Загребельний був. І його, того кита, на якому трималася наша літературна планета, бракуватиме. А далі із цією втратою треба змиритися і продовжувати жити. Бо те, що він створив, воно не старіє. Кожна людина лишає по собі щось. Але Загребельний залишив цінну творчу спадщину. А ще постійне відчуття того, що тобі є з ким говорити.

Павло Загребельний – кращий український письменник сучасності. Лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка ( 1974, за “Первоміст” і “Смерть у Києві”).

“Первоміст” – роман про Київську Русь, коли за наказом Володимира Мономаха було збудовано першу велику споруду давнини – міст через Дніпро. Поштовхом до написання твору послужила згадка в Іпатіївському літописі про будування Володимиром Мономахом першого мосту через Дніпро.

“Первоміст” переносить нас у XII cтоліття. Події роману розгортаються навколо цього мосту, це розповідь про людей, які стерегли, доглядали і охороняли Первоміст.

У центрі роману – доля молодого мостищанина Маркерія, який не піддавався підступним чарам розбещеної дружини Воєводи і не зрадив свого кохання до прекрасної Світляни. У лиху годину, коли обступали Київ Батиєві орди, саме Маркерію судилося вирішити долю Первомосту.

Не рци «маєтність моя», а глаголь: « Доручено мені на мало днів, я ж, мов ключар, доручене роздаю за веліннями вищими». Бо маєтності всього світу сподобимо ріці: звідси відійдуть униз і знову зверху надійдуть. А ми стоїмо на березі, де звелено, і розводимо руками, не хапаючи в долоні, бо порожні будуть, хоч скільки хапай. Бо якщо триває зміна, то не триває ніщо.

Ластівки прилітали й відлітали – і все лишалося без змін. Стояв по-старому міст, тяжко змагалися з долею і стихіями мостищани, вивищувався над ними суворо замкнутий Воєвода, ниділа в самотині половчанка, навіть Стрижак узвичаювався тут, не кажучи про Німого, непомітного через свою мовчазність і потаємно захопленість Лепетею. Але ставали вищими дерева і виростали діти мостищанські, а серед них – Світляна і Меркерій, нерозлучні, вірні в прихильності своїй, мовби невинно-мимовольні співучасники гріха, твореного Німим і Первулею, але самі безгрішні й чисті.

Були й такі, що пояснювали все тою колотнечею, яка точилася останні роки довкола Києва. Почалося зненацька й безпричинно, як починалося завжди. Десять років по смерті Всеволода Чермного просидів на київському столі Володимир, син Рюрика Ростиславовича, сидів спокійно, надто ж як порівняти з тими часами, коли батькові його Рюрику Ростиславовичу доводилося метатися сюди й туди, безліч разів втрачати Київ, ховатися в далекому Овручі, знову брати стольний город то хитрощами, то підступом, а й то на щит, Рюрик Ростиславович змушений був до життя бентежного, мінливого, нетривкого, може, щоб надолужити нетривкість свого становища, кожну вільну хвилю, кожну передишку використовував для кам’яного будування, ставив церкви, монастирі, палаци і доми кам’яні, ще й сікався, бувало, до Воєводи Мостовика, чом у того саме дерево, і погрожував прогнати з Мостища, може, й прогнав би, якби мав на те час, може, ще й кам’яний міст через Дніпро зумів би спорудити, але князі чернігівські не давали йому вільно дихати.

Нове лихо насувалося на землю Руську. Літописець, не маючи сили погамувати дрож у руці, гірко скаржився під знаком літа шість тисяч сімсот тридцять першого від створіння світу: «Се лютая година наступила. Уже бяше божьяго гневу не противитися: недоумение бо грозу, и страх, и трепет наведе на ны за прогрешения наша. Приидоша языца незнаємая, безбожные, моавитяне, рекомые татары». Послані своїм далеким і могутнім, мабуть, ханом, ординці розгромили непереможне Хорезмське царство, пройшли Кавказькі гори, не вступаючи в серйозні сутички з мужніми грузинами, зненацька напали на половецькі стани і розсіяли ханів з їхніми дикими вершниками по степах, самі ще дикіші за половців, отже, й страшніші.

Та сказано вже, що пагорби ховають не самого тебе, а й твого ворога. Знову вигулькнули ординці позаду, знову посвистіли навгінці за Маркерієм стріли, він відчепив од своєї низки білого свого мостищанського коня (сам сидів на вороному), нагійкав на його в сторону; вороги ще раз упіймалися на маленьку сю хитрість і трохи уповільнили погоню.

А тоді вривалися в монастирі дикі воїни, вбивали всіх живих, плюндрували й грабували, тягли коштовності, розривали й затоптували в бруд хартійні списки, ведені впродовж цілого століття, коли ж не палили й не топтали книг, то розносили їх по торжищах, як і рабів, і зникали ті книги, може, й навіки, як тисячі безіменних бранців.

Вже коли допалювався і донищувався міст до кінця, явилося мостищанам небесне знамення. Ніби пролетів над ними по небу великий вогняний змій і впав десь далеко за пущами, і всі вони почули, як стукнула земля. А тоді застогнала земля в степах, і пущах, і по обох берегах ріки, бо в скрипінні тисяч возів, в іржанні коней обступала Київ тяжка сила Батиєва. А Первоміст хоч і спалився в той віддалений і тяжкий день, але не міг зникнути в нашій пам’яті. Він став набутком часу, він увійшов у час, який не зникає, не має кінця, і все, чим заволодів час, живе в ньому завжди так само, як у вічних льодах просвічуються вмерзлі в них уламки дерева, риб’ячі кістки, пташині пера а чи барвисті плями рідкісних морських створінь. Отож, навіть спалений, Первоміст не міг вважатися знищеним остаточно, він існував і далі серед сотень і тисяч мостів майбутніх, які мали бути спалені, зруйновані, понищені а чи й уцілілі, але володів перевагою над ними, бо ж був Перший! Київ 1969 р.

Література: Всемирный биографический энциклопедический словарь. — М., 1998. — С. 280; Загребельний П. Первоміст: Роман. – К.: Веселка, 1982 Загребельний П. Твори: В 6 т. Т. 3. – К.: Дніпро, 1980 Митці України: Енциклопедичний довідник / За редакцією А. В. Кудрицького. — К., 1992. — С. 255; Мистецтво України: Біографічний довідник / За редакцією А. В. Кудрицького. — К., 1997. — С.2 50; Спілка кінематографістів України. — К., 1985. — С. 59; УСЕ: Універсальний словник-енциклопедія. — К., 1999. — С. 510; Хто є хто в Україні. — К., 1997. — С.173—174; Хто є хто в Україні. — К., 2000. — С. 160—161; Шевченківські лауреати. 1962—2001: Енциклопедичний довідник / Автор-упорядник Микола Лабінський. — К.: Криниця, 2001. — С. 172—175.