Презентація на тему:
Початок та становлення європейської інтеграції

Початок та становлення європейської інтеграції

Питання про практичну реалізацію гасла "Об'єднання Європи" було поставлене після першої світової війни. Для цього існував цілий ряд об'єктивних причин. По-перше, Європа була основним полем битв першої світової війни, що призвело до економічної розрухи та соціально-політичної нестабільності в багатьох європейських країнах. Все частіше в теоретичних та політичних колах говорили про загальну європейську кризу. Одним із характерних проявів такого песимістичного погляду на майбутнє Європи була книга німецького філософа О.Шпенглера "Закат Європи". По-друге, жовтнева революція в Росії та досить швидкі темпи індустріалізації цієї країни на фоні економічної кризи в Європі, також не придавало європейським політикам оптимізму. Прем'єр-міністр Франції А.Тардьє казав в 1930 р.:"Європа 1930 р. - це лише залишок Європи 1914 р. Російська революція відрізала від нашого континенту майже половину його простору і зменшила таким чином його можливості до відродження".

Перший "панєвропейський" конгрес зібрався в 1926 р. у Відні. На ньому були присутні делегати з 24 країн. У русі, не дивлячись на його неофіційний характер, брали участь банкіри, промисловці, політичні діячі різних напрямків, вчені та публіцисти. Можливі шляхи виходу із кризи розглядались в "Меморандумі про європейську кризу", який був виданий в 1931 р. Активну роль в діяльності "панєвропейському союзі" в 20-і роки відігравала фігура французького міністра закордонних справ А.Бріана. У вересні 1929 р. А.Бріан виступив в Лізі Націй з проектом меморандуму про "європейський федеральний союз". Франція в цей час активно просувала ідею утворення блоку європейських держав навколо французько-німецького союзу на чолі з Парижем та на противагу впливу США та Англії.

Представники Великобританії досить стримано оцінювали значення цих проектів. В цей період основною метою політичних лідерів Англії було посилення Британської імперії та орієнтація на її ресурси, хоча були й прихильники європейської ідеї в особі В.Черчілля. США на той час лише частково підтримували "об'єднання Європи". Президент Гувер повністю схвалив економічні аспекти меморандуму Бріана, але при цьому категорично оцінив політичний характер можливого союзу і посилення в ньому Франції. Єдиною вдалою спробою реалізувати проект "об'єднаної Європи" в міжвоєнний період було утворення в 1921 р. угоди про економічний союз між Бельгією та Люксембургом (БЛЕС), що передбачав координацію внутрішньої та зовнішньоекономічної політики двох країн. Друга світова війна стала відправним пунктом в розробці нових проектів "об'єднаної Європи". У вересні 1946 р. В.Черчілль у своїй промові в університеті Цюриха вперше після війни заговорив про "Сполучені Штати Європи". Відроджувався "панєвропейський рух" на чолі з Куденхове-Калергі. Позиції країн:

Німеччина поступово перетворювалась із суб"єкта в об"єкт міжнародних відносин з атлантичними преференціями; США були основними реалізаторами проекту "об'єднання Європи". Сам термін "інтеграція" був вперше вжитий П.Гофманом та втілений в життя в 1949 р., коли була утворена Організація Європейського економічного співробітництва призвана реалізувати "план Маршалла".

У червні 1955 р. відбулась перша після трьохрічної перерви зустріч МЗС країн "малої Європи", на якій було прийнято історичне рішення про об'єднання Європи в сфері економіки. 25 березня 1957 р. у Римі шість країн ( Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург) підписали угоди про утворення Європейського економічного співтовариства та Європейського співтовариства по атомній енергії

Перша угода передбачала вирішення трьох основних завдань: формування митного союзу, що передбачав вільне пересування товарів, робочої сили, капіталу; спільну торгову політику щодо третіх країн та впровадження єдиних зовнішніх тарифів; спільну політику в галузі сільського господарства та транспорту.

Утворювались також Європейський соціальний фонд (ЄСФ), який мав сприяти врегулюванню питань зайнятості, та Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) - для контролю за експортом капіталу. Друга угода мала сприяти розвитку міцної єдиної індустрії з метою збільшення європейського енергетичного потенціалу. Німеччина, яка на момент підписання Римських протоколів займала серед країн "малої Європи" провідне місце в економічній сфері (45% виробництва і 44% експорту промислової продукції) розраховувала якщо не на перевагу, то на "урівняння в правах" з такими країнами як Франція та Англія. Що стосується Франції, то хоча її економічний потенціал майже удвічі поступався Німеччині (25% виробництва та 20% промислового експорту), але враховуючи свою політичну вагу та досягнення в галузі ядерних озброєнь, вона не без підстав розраховувала очолити ЄЕС та вирішити за його рахунок цілий ряд своїх економічних, політичних та соціальних проблем.                             

Втілення в життя проекту Спільного ринку мало відбутися поступово і передбачало перехідний період в 12 років, що складався з трьох етапів ( 1958-1961, 1962-1965, 1966-1969). До 1968 р. частково були виконані перших два завдання Спільного ринку: ліквідація митних бар"єрів до 1 липня 1968 р., що дозволило вчетверо збільшити обсяг внутрішньої торгівлі (з 1958 по 1968 р.р.), та введення єдиних зовнішніх тарифів у торгівлі з третіми країнами у відповідності із вимогами ГАТТ. Що стосується третього важливого завдання Спільного ринку, пов"язаного із формуванням спільної сільськогосподарської політики (ССП), то з її виконанням в кінці 60-х років виникли перші в історії існування ЄЕС труднощі. ССП опинилася в центрі боротьби між "протекціоністами" та прихильниками вільного пересування товарів в рамках ЄЕС. За цим протистоянням стояли складні протиріччя між принципами вільного ринку та адміністративної системи управління сільським господарством.

Зустріч на вищому рівні в Гаазі ( 1-2 грудня 1969 р.) відкрила новий етап в процесі європейського будівництва. Саме тут країнами ЄЕС була схвалена розроблена Ж.Помпіду концепція "завершення, розширення та поглиблення" інтеграції, яка мала вивести Європейське співтовариство на якісно новий рівень.

Концепція передбачала виконання трьох важливих завдань: 1)       завершення завдань перехідного періоду, в першу чергу, стосовно остаточного врегулювання питань фінансування ССП ( згода Франції щодо вступу Англії до ЄЕС була напряму пов"язана із вирішенням саме цієї проблеми); 2)       розширення географічних рамок Європейського співтовариства за рахунок приєднання Англії, Данії та Ірландії ( необхідна  підготовча робота для проведення спільних переговорів мала розпочатися вже з 1 липня 1970 р.); 3) поглиблення європейського інтеграційного процесу, що передбачало перехід до економічного та монетарного союзу, інтенсифікацію співробітництва в галузі наукових досліджень та промисловості, проведення реформ в Європейському соціальному фонді.

Згідно з рішеннями самміту в Гаазі, з 1 січня 1973 р. членами ЄЕС стали Англія, Данія та Ірландія. В жовтні 1972 р. на самміті в Парижі країни ЄЕС приймають широку програму спільних дій по поглибленню інтеграційних процесів: утворення економічного та монетарного союзу не пізніше кінця 1980 року; утворення фондів регіонального розвитку; активізація соціальних програм; формування наукової, технологічної та індустріальної політики; вироблення спільної енергетичної політики; формування спільної позиції на майбутніх переговорах в рамках ГАТТ (раунд Ніксона); формування до кінця десятиріччя політичного союзу.

Ці рішення були прийняті на основі заздалегіть розроблених пропозицій. 8 березня 1970 р. була опублікована доповідь прем"єр-міністра Люксембурга ГГ'єра Вернера, яка передбачала можливість утворення економічного і монетарного союзу та єдиної європейської валюти до 31 грудня 1980 року. 27 жовтня 1970 р. міністри закордонних справ ЄЕС схвалюють доповідь Давіньйона, яка передбачала формування механізму консультацій та обміну інформацією в галузі зовнішньої політики.

Більша частина цих планів і, особливо, терміни їх виконання так і залишилися на папері. Нафтова, монетарна та сільськогосподарська кризи, що охопили світову економіку в період з 1973 по 1984 р.р., не тільки перешкодили виконанню намічених завдань, але й поставили Європейське співтовариство перед необхідністю переглянути деякі із них.