Презентація на тему:
Філософія Античної Греції та Риму

Філософія Античної Греції та Риму

Перший — період ранньогрецької філософії охоплює епоху від виникнення філософського мислення на початку VI ст. до н.е. до часів Сократа (кінець V ст. до н.е.). Філософів цього періоду називають досократиками. До них належать: Фалес, Анаксимен, Анаксимандр, Геракліт, Піфагор, Парменід, Зенон Елейський.

Другий період має назву класичного. З філософів цього періоду відноситься Сократ. До них належать також софісти Протагор, Горгій. Суть полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. Представниками цього періоду є Платон, Аристотель, Демокріт, а також послідовники Сократа - Кіренаїки, мегарики і кініки.

Третій період філософії відноситься до еллінізму і Римської імперії. Він починається приблизно з кінця ІУ ст. до н.е. і закінчується V—VI ст. н. є. Філософія еллінно-римської епохи існує у вигляді кількох основних філософських напрямів. Це епікурейці (засновник Епікур), скептики (Піррон), стоїки (Цицерон, Сенека, Марк Аврелій, Епіктет).

Рання грецька філософія. Досократики. Фалес (близько 625—545 pp. до н. є.) —представник мілетської школи, обчислив дні сонцестояння та рівнодення, визначив довжину року тривалістю 365 діб, прогнозував погоду за зірками, передбачив сонячне затемнення 28 вересня 565 р. до н.е. відомий також як математик, що довів ряд важливих геометричних теорем. Вода — основа і першоначало всього сущого.

Анаксимандр (бл. 610—547 pp. до н. є.) Ідея «апейрона» (в перекладі з грецької мови — «невизначене»,безмежне»).

На думку Анаксимандрапроцес утворення Всесвіту проходить три основні етапи: — із «безмежного» виділяється «світове першоначало», своєрідний ембріон Космосу; на другому відбувається розподіл протилежності начал — вологого і сухого, холодного і гарячого; на третьому етапі в процесі боротьби цих начал буття утво рюються чотири основні стихії.

вогонь (як поєднання гарячого і сухого начал), повітря (як поєднання вологого і теплого), вода (вологого і холодного), земля (холодного і сухого).

Анаксимен (бл. 585—525 pp. до н. є.). Першоначалом усього сущого, вважається повітря. Завдяки повітрю виникає й існує світ. Через те, що повітря має здатність «згущуватись» і «розріджуватись», утворюються вітер, хмари, земля, вогонь.

У філософських поглядах Анаксимена є теза про єдність мікро- і макрокосмосу. «Згідно з тим, як душа наша є повітрям і утримує нас від розпаду, так і космос обгортається диханням повітря».

Геракліт (бл. 535—475 pp. до н. є.), убачав першооснову світу у вогні. «Світ єдиний з усього, що існує не створений ніким із богів і ніким із людей. Він був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає».

Піфагорійський союз. Піфагор (580—500 pp. до н. є.). Першоосновою для нього є кількісне відношення — число, величина геометрична, що існує у вигляді геометричних пропорцій. одиниця — це точка, двійка — пряма (як можливість, що виникає із двох точок). Трійка — площина. Четвірка — тіло, або об'єм.

Філософія піфагорійців В будові Всесвіту, в геометричних пропорціях, у суспільному житті, у стосунках між людьми, в усіх проявах буття і людського існування — скрізь він відшукує гармонію, яка привносить у все суще красу та благо. Гармонія є втіленням істинного буття — буття, обумовленого мірою. Міра міститься в самому бутті. Міра присутня в кожній речі, але не може бути виділена як частина або елемент. Міра будь-якої речі, якою б малою вона не була, підпорядкована Всесвіту, є основою цілісності і порядку космосу.

Класичний період. вчення софістів. Софісти — це старогрецькі філософи середини V—першої половини IV ст. до н. є. Протагор (480—-410 рр. до. н. е.), Горгій — (483—375 pp. до н. є.) та ін. Слово «софіст» означає мудрий, а з середини V ст. так називають учителів красномовства.

Характер діяльності софістів полягав у тому, що вони повинні були навчити людину захищати будь-яку точку зору, якою б абсурдною вона не була. Основою такого навчання було уявлення про відсутність абсолютної істини і об'єктивних цінностей.

Протагор висловив у своїй знаменитій тезі: «Людина є міра всіх речей: сущих у тому, що вони існують, і не сущих у тому, що вони не існують». Він звинувачений в нечестивості, оскільки його твір починався словами: «Про богів я не можу знати ні того, що вони є, ні того, що їх немає, ні того, який вони мають вигляд».

Сократ (349—399 pp. до н. е.). Суть його тверджень полягає у зверненні філософських міркувань з космогонічної проблематики до теми людини. «Пізнай самого себе», «Я знаю лише те, що нічого не знаю».

Політичні погляди Сократа влада повинна належати кращим, тобто справедливим і мудрим, які здатні оволодівати мистецтвом управління державою. Виходячи з цього, він суворо критикував афінську демократію.

Демокріт як представник класичного періоду наголошує на існуванні двох начал – атомів і пустоти. Вічність сущого - у просторі і часі. Він стверджує, що ніщо не виникає без причини. Причинність у Демокріта обумовлюється коливальним рухом атомів і зіткненням їх.

У теорії пізнання Демокріт розрізняє чуттєве та розумове знання. Чуттєвий досвід нам дає «темне», неповне знання, і лише мислення здатне дати точне і повне знання про навколишній світ. Демокріт наприкінці життя осліпив себе, щоб уникнути полону від чуттєвого (споглядального) досвіду.

За Демокрітом усе живе відрізняється від неживого, і ця різниця полягає в наявності душі, яка утворюється із специфічних атомів, подібних до вогню. Душу вважав смертною, коли людина вмирає, атоми душі полишають її і розсіюються у просторі. Боги, за Демокрітом, — це особливі з'єднання вогненних атомів, які нелегко руйнуються, але все ж вони не вічні. Вони здатні позитивно або негативно впливати на людину, подаючи людині ті чи інші знаки.

Найкращою формою держави Демокріт вважав демократичний поліс. Основною умовою збереження демократії він вважав наявність у громадян таких якостей, які утворюються вихованням та освітою.

Платон (427—347 pp. до н. є.). визначив філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях і ідеях, написав «Апології Сократа» і 13 листів.

Вчення про буття. Первинним у бутті виступають ідеї, абстрактні поняття, які мають назву універсалії.

Людина та суспільство Розглядаючи форми державності, Платон визначає дві «правильні» з них — монархію та аристократію. Сюди він відносить і демократію, якщо остання дотримується законів, чотири «неправильні» — беззаконну демократію, теократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі «Держава». За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона — це поліс. Його поліс — це «правління кращих» (аристократія).

держава не повинна бути узурпатором, а має діяти на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди (філософи).

Вчення Аристотеля у своїх поглядах поєднував матеріалізм з ідеалізмом. критиці вчення свого вчителя Платона. «Платон мені друг, але істина дорожча». суще не може існувати окремо від речей. Буття існує як єдність матерії та форми.

Людина — це суспільна тварина, яка наділена душею та політичною свідомістю. Найкраще державне об'єднання — це поліс. Остаточна мета полісу — щасливе життя. Найкращий лад — це правління найкращих аристократів. Аристотель вважав природним відношення «раб — господар», але рабами повинні бути не елліни, а варвари.

Аристотель про людину Аристотель — фундатор етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини — щастя. Щасливою людину робить добродійність (арете). Чим вище арете, тим повніше щастя. Є два види чеснот: етичні (як середина між людськими вадами; наприклад, мужність як середина між відчаєм і боягузтвом) та інтелектуальні.