Презентація на тему:
Леонід Глібов

Леонід Глібов 1827 1893

Леонід Глібов народився 4 березня (21 лютого) 1827 р. В с. Веселий Поділ на Полтавщині.

Батько майбутнього письменника, Іван Назарович, був управителем маєтків поміщиків. Навчався хлопець спочатку вдома: вчителькою його була мати Орина Гаврилівна, культурна та освічена жінка. Змалечку Леонід дуже любив всякі рослини, охоче доглядав за квітами, за що його прозвали "квітчастим королем". До нього навіть "прилипло" жартівливе привітання: "Здоров був, Льолику, квітчастий королику!"

З 1840 p. Леонід вчився у Полтавській гімназії, де дитячий ще інтерес до літератури зміцнів і поглибився після знайомства з творами видатних російських і українських письменників. Уже в перших класах гімназії він починає писати вірші російською мовою: його перша відома нам поезія "Сон" датована 1841 р. Частина написаних у гімназії поезій була надрукована 1847 р. в Полтаві окремою книжкою "Стихотворения Леонида Глебова".

Після закінчення 1855 р. ліцею Глібова було призначено вчителем історії й географії в Чорному Осколі на Поділлі. Педагогічну й літературну працю Л.Глібов поєднує з культурно-просвітницькою діяльністю. Глібов брав безпосередню участь у роботі місцевої недільної школи. Саме в цій школі вчився і зберіг теплі спомини про свого вихователя батько Лесі Українки.

Широке визнання в українській літературі Л.Глібов здобув як байкар. Усього він написав понад сотню творів цього жанру. Перша збірка «Байки Леоніда Глібова», що містила 36 творів, вийшла у Києві 1863 р.

У тихому гаю Лисичка щастя мала, Як у своїм добрі, жила, гуляла; Ніхто її там не лякав, І вдень і ввечері там соловей співав, І пташки пурхали, зозуленька кувала; Скрізь зеленіло, все цвіло; Так гарно, любо там було. Лисиця так собі казала: — От де по правді можна жить І доленьку хвалить, В добрі кохаться, всіх любити, Ніколи зла і кривди не чинити! — Якби ж то правдонька щербата не була, То, може, й справді б так жила. Раз на калині недалечко Угляділа вона гніздечко; Сиділи пташки там. Ох, — каже, — як не гріх котам Таких малесеньких, безвинних не жаліти! І їм же хочеться на світі жити... Ну, вже коти! Десь на лихо вони Вродились, вражії сини, Не тільки вдень — вночі поживу бачуть, Не бачать тільки, як горюють в світі, плачуть... Зажерливих пройдисвітів таких Я перевішала б усіх...— І жалібниця щось сказати ще хотіла, Аж пташки із гнізда додолу якось ляп — Лисичка зараз хап та хап — Прехорошенько всіх поїла... Як жалібно співати почала,. А он на що, звела! Лукавий чоловік словами нас голубить. Неначе всіх і жалує, і любить, Для правди, для добра живе, Як по воді пливе; А ближче придивись ти — І видно, що виля хвостом: Помажу, мов, медком — Солодше буде з'їсти.

Протягом 1890-1893 років байкар написав понад 50 віршованих загадок, жартівливих пісеньок та акровіршів для дітей. Ці твори друкувалися під псевдонімом "дідусь Кенир", відрізняються дотепністю, щирістю, досконалістю художньої форми.

Бачить - не бачить, Чути - не чує, Мовчки говорить, Дуже мудрує. Часом захоче - Правди навчає; Іноді бреше, Всіх звеселяє. Люба розмова, - Будемо, діти, З нею довіку Жити-дружити. Хто ж то такая В світі щаслива, Мудра, правдива І жартовлива? Як не вгадали, Стану в пригоді: Річ коротенька - КНИЖКА та й годі.

Химерний, маленький, Бокастий, товстенький Коханчик удавсь; У тісто прибрався, Чимсь смачним напхався, В окропі купавсь. На смак уродився, Ще й маслом умився, В макітрі скакав... Недовго нажився, У дірку скотився, Круть-верть та й пропав. Хотів був догнати - Шкода шкандибати: Лови не лови! А як його звати! - Лінуюсь сказати, Ануте лиш ви! "То ж, діду коханий, ВАРЕНИК гречаний!" - Кричіть дітвора. Чому не вгадати! Не бігать-шукати Такого добра. ?

В пошані й славі, але фізично розбитим, майже зовсім сліпим доживає Л. Глібов останні свої дні. 10 листопада 1893 року на 66 році життя його не стало. Ясного й теплого осіннього дня Чернігів проводжав в останню путь свого улюбленого поета. Труну Глібова несли на руках далеко за місто до Троїцького монастиря, де його було поховано.