Презентація на тему:
Тяжкі час

« Тяжкі часи під час голодомору 1932-1933 р.р.» Підготувала Студентка групи Л-11

Жахливою подією в історії людької цивілізації постає голод 1932-1933 років. Голод був спричинений насильницькою суцільною колективізацією горезвісними хлібозаготівлями, людиноненависницькою політикою розкуркуленя, відвертим масовим терором тоталітарного режиму проти селян в Україні.

Терор голодом, запроваджений сталінським тоталітарним режимом в Україні, заподіяв смерть мільйонам хліборобів. Адже від голоду, масових репресій і депортацій Україна втратила більше ніж за роки Першої світової та громадянської воєн. В Україні стало можливим говорити про голодомор після грудня 1987 року. І тільки через дев’ять років, 26 листопада 1998 року, Указом Президента України було встановлено День пам’яті жертв голодомору (кожна четверта субота листопада)

У зв’язку з тим, що обсяг хлібозаготівель 1931 року (39% валового збору) сягнув критичної межі для хлібофуражного балансу України, навесні 1932 року по селах почався голод, худоба вимирала. Недосіяними залишилося 2,5 млн га землі. За таких обставин розрахунки з колгоспниками по трудоднях за 1932 рік, порівняно з минулим роком, ще погіршилися. З матеріалів пленуму ЦК КП(б)У від 15 лютого 1933 року видно, що від серпня 1932 до лютого 1933 року 81,6% колгоспників Харківського району  не мали жодного грама хліба.

Спогади очевидців голодомору Ніколаєва Тамара Андріївна, 1929 р.н., місто Вовчанськ, Харківської області Мої спогади про ті часи хоч і скупі, але яскраві. Пам’ятаю, що, лишившись вдома сама, я лежала на землі і їла траву, яка здавалася мені смачними ласощами. Трава та називалася споришем. Коли мама через свою немічність не поверталася додому з роботи, то я так і лишалася лежати у дворі - брудна від пилюки. Я повільно умирала. Хтось порадив мамі здати мене до дитбудинку: там, мовляв, дітей хоч якоюсь юшкою годують та й крихітний шматочок хліба дають. Але до дитбудинку, вихованці якого теж мерли з голоду, приймали не всіх. Дітей, котрі мали матір або батька, туди не брали - лише круглих сиріт. Отож мамі нічого не лишалося, як уночі таємно підкинути мене під двері дитбудинку. Добре пам’ятаю, як мама несла мене і говорила, що ми поїдемо до тата, ось тільки квитка треба взяти. Я повинна була зачекати її на ґанку того будинку, де вона мене лишає.

Було темно, від страху я почала плакати, кричати. Це продовжувалося довго. Нарешті увімкнули світло, хтось чужий взяв мене на руки і вніс у великий дім. То і був дитбудинок. Пам’ятаю, що мене нагодували смачним супом і поклали спати. А в цей час моя мама (це вона сама потім розповідала) стояла за деревом і гірко плакала від горя й жалю до мене. Після того, як співробітники дитбудинку забрали мене, вона, заливаючись сльозами, побрела на пухлих ногах прямо в поле на роботу. Так мама врятувала мене від смерті. Спливає в пам’яті, як у дитбудинку я довго лежала в ізоляторі. У мене вилізли нігті на руках і ногах, а замість них утворилися криваві плями. Потім від знесилення я осліпла. Мама, прилаштувавши мене, не повзала більше з роботи додому, а, зберігаючи свої слабі сили, залишалася ночувати в полі. Брат вижив завдяки тому, що став маленьким злодюжкою. Іноді він і мені приносив до дитбудинку щось їстівне. Перестрибнувши, бувало, через паркан, влізе у вікно ізолятора і, всунувши в мою руку яблуко чи картоплину, таємно втікає, щоб його не помітили. Мама також приходила в дитбудинок, але завжди вночі, кличучи мене під вікном: «Тамаро, Тамаро, підійди до кватирки». Я лізла до кватирки і одержувала від мами смажені хлібні зерна.

Коли восени мама одержала в колгоспі натуроплату (буряки, трохи зерна), то забрала мене, слабу і хвору, з дитбудинку. Від того, що випадала пряма кишка, я не могла рухатися, лише лежала. Мені дуже хотілося побачити світло, сонце, побавитися з дітьми, але не судилося, бо зір так і не повернувся. Я на все життя лишилася інвалідом. Проживши у голоді, холоді, нужді, щастя так і не діждалася. У мене не лишилося рідні, тому що бабусі та дідусі (як по батькові, так і по матері) вимерли з голоду. Голод викосив також моїх дядьків і тіток, їх дітей. Доживаю вік одинокою і всіма забутою. Єдиною втіхою є онучка, теж інвалід дитинства, яка лишилася сиротою після смерті моєї доньки. Тримає нас двох, слабих і немічних, на цьому світі лише віра в Господа.  Слава Богу, що я діждалася часу, коли можу сказати правду про голодомор. Ця правда - тяжка рана мого серця, яка весь час кровоточить і болить...

Костоглодов Андрій Васильович, 1924 р.н., уродж. місто Вовчанськ Харківської області Я народився в селянській сім’ї. Батька звали Василем Кириловичем, матір - Горпиною Григорівною. Дітей було семеро: донька і шестеро синів, серед яких я був найменшим. У батька була пара биків, корова, кінь, вівці, свині, кури, гуси. Коли все це забрали до колгоспу, то нам нічого не лишилося. Батько пішов працювати до колгоспу. Що він там робив - не знаю, пам’ятаю лише, що він у відрі приносив додому обід - так званий пшоняний суп, у якому не видно було й пшонини, а лише мишій чорний, але ми й тому були раді. Та невдовзі батько захворів і став наполягати, щоб його відвезли до лікарні. Мати довго не погоджувалася, але все ж відвезла. Там, у лікарні, батько і помер, там його і поховали, адже дома ховати було нікому: старші брати розбіглися хто куди. Рятувалися, хто як міг. В кінці 1932-го на початку 1933-го мати злягла також. Їсти було нічого. Тільки лобода, калачики, листя.

Харчуючись лише «підніжним кормом», я опух, очима не бачив, навіть вийти до туалету не міг. Плакав, але кому це було треба? На початку 1934-го матір відправили до тієї ж лікарні, де вона також померла. Мене до дитбудинку не взяли, бо мав старших братів. Став жити сам у порожній хаті. Спав сидячи, щоб менше опухати, але це не допомагало - все одно пухнув.. До ранку нічого не бачив, сидів і плакав. Десь перед обідом мені, як осокою, прорізало повіки, починав бачити. Виходив до калачиків і їв усе, що було під ногами . В 1934 р. хтось, мені невідомий, посіяв малий шматочок жита на нашому городі. Коли те жито почало наливатися, я став його зривати. До пори визрівання не лишилося й колоска - я все з’їв. Так і вижив...

Александров Олександр Сергійович, 1918 р.н., уродж. місто Вовчанськ Харківської області Наша сім’я тоді складалася з п’яти чоловік: мати, Александрова Марія Дмитрівна, 1878 р.н., брати - Яків, 1908 р.н., Михайло, 1910 р.н., Іван, 1913 р.н., і я, Олександр, 1918 р.н. Брат Яків був одруженим і жив окремо в нашому селі.  Після того, як забрали зерно, сім’я харчувалася заготовленими на зиму овочами - картоплею, капустою, буряками, засоленими огірками і помідорами. Звичайно, з’їли курей. Корова перестала доїтися, і мати вирішила її продати, щоб за виручені гроші купувати хліб, муку, крупи. Хліб доводилося купувати в Харкові у перекупників, бо достоятися за ним у черзі до магазину було неможливо. Шлях до Харкова був дуже важким: транспорту не було, бездоріжжя.

Доки мали гроші і сили, сім’я якось перебивалася, закінчилися гроші - почали голодувати. Навесні рвали липове листя, тільки-но воно з’явилося на деревах, сушили його, товкли, пекли «оладі». Їли різні трави. Поступово сили танули, і мої рідні один за одним почали вмирати. Першим помер Михайло, за ним - мати, потім - Яків, останнім помер Іван. Я лишився сам у віці 14 років і 7 місяців. Крім своїх рідних, довелося поховати сусіда, діда Платона, який помер від голоду в нашому домі. Я був на межі смерті, але дивом вижив.

Пам’ятник жертвам голодомору в Вовчанську ... історія нас горем вчить, Щоб не забулось незабутнє. Бо там, де пам'ять не мовчить, Там щастям повниться майбутнє.