Презентація на тему:
"Гуменна Докія Кузьмівна"

Гуменна Докія Кузьмівна Підготувала: Шепель Поліна

До майстрів українського слова, що розгорнули свою творчу діяльність головним чином уже в еміграції і здобули загальне визнання, належить працьовита і талановита письменниця Докія Гуменна. Вона була ідеалісткою, світлоносною натурою, яка гаряче любила літературу і людей.

Народилася Докія Гуменна 10 березня (за деякими джерелами 7) 1904 р. в містечку Жашків Таращанського повіту на Київщині (зараз Черкащина) в сім’ї інтелігентного й музично обдарованого селянина-крамаря Кузьми Гуменного, предки якого походили з Волині, та Дарії Кравченко, шляхетної збіднілої хуторянки, котра змалку прищеплювала доньці любов до правди, чесної праці та фольклорних традицій. Дівчинка часто гостювала в діда й баби на хуторі. Саме з цим вільним степовим життям пов’язані найприємніші спогади дитинства, про що письменниця розповідає в мемуарах.

У 1922 р. вона стала студенткою Київського інституту народної освіти, обравши літературно-лінгвістичний факультет. На той час припадає посилене захоплення літературою, написання перших невеликих оповідань, що швидше нагадували ліричні нариси. Перший твір Д. Гуменної називався «У степу» і надрукований був у журналі «Сільськогосподарський пролетар», який виходив за редакцією письменника Сергія Пилипенка, тодішнього голови Спілки селянських письменників «Плуг». Взагалі від 1923 р. її доля на декілька років була пов’язана з «Плугом»: за дорученням спілки вона бувала у відрядженнях у різних куточках України, публікувала свої нариси в журналі «Плуг».

Початкуюча письменниця враз стала знаною, навіть знаменитою. Разом із тим поява чесних репортажів викликала гострі напади офіційної критики. Проте Докія Гуменна продовжувала писати і друкуватися. У 1930 р. з’явилася її повість «Де недавно ведмеді ходили», вийшла книжка нарисів про колективізацію «Стрілка коливається», в 1931 р. – повість «Кампанія», в якій письменниця зробила спробу реабілітуватись, але даремно. І хоч коло відчуження і несприйняття, жорстокої і несправедливої критики невблаганно звужувалось, все ж молода письменниця багато писала, вперто працювала над собою. Останній твір, який письменниця ще прагнула опублікувати за радянських часів, мав назву «Пахощі польових квітів». Але і вона не влилася в річище соцреалізму Таким був кінець письменницької кар’єри Докії Гуменної в радянській дійсності.

На початку Другої світової війни Докія Гуменна жила в Києві. У цей період вимальовувалися перші контури майбутньої тетралогії «Діти Чумацького Шляху» – великого епічного полотна, яке критики вважають головною книгою життя письменниці. Поштовхом до написання роману-епопеї стало невтішне горе, яке спіткало авторку в 1942 р.: перебиваючись з хліба на воду в придавленому фашистською окупацією Києві, Докія втратила найдорожчу людину. Печаль, скорбота обпікали пам’ять. «Щойно я поховала свою матір, і так хотілося саме її життя, все те, що вона розказувала про ту епоху, яка вже ніколи не вернеться, вилити у слова, хотілося показати контраст між тією добою і катаклізмами, що випали на долю мого покоління», – згадувала пізніше письменниця.

До 1943 р. в окупованому Києві вона написала три перші книги і почала четверту. Стрімке наближення фронту поставило Докію Гуменну перед суворим вибором: залишитись на батьківщині, але не мати можливості друкувати свої твори, чи емігрувати і втілити найважливішу мету свого життя – дописати й видати правдиве свідоцтво про події в Україні в останні півстоліття. Письменниця обрала еміграцію. Попереду були табори для переселенців, поневіряння і непросте вживання в чужий світ.

За жодну з книжок, що вийшли в еміграції, письменниця не одержала найменшого гонорару, – навпаки, усі вони були видані на її скромні заощадження. У 1996 р. смерть перервала земне життя талановитої українки, перекресливши чимало її планів, не давши повністю реалізувати свій талант. І все ж обсяг і глибина зробленого нею вражають. Та й сама письменниця неодноразово зізнавалася, що своє завдання вбачає в тому, щоб нести людям світло правди, будити сумління, адже правда завжди була і незмінно залишатиметься першою заповіддю художника.