Презентація на тему:
Фрідріх Шиллер

Йоганн Крістоф Фрідріх Шіллер (1759-1805)

Вислови Шиллера, що стали крилатими Коли я ненавиджу, я ніби щось віднімаю у себе; коли ж я люблю, — я цим збагачуюсь. Любов дарує назавжди, егоїзм дає лише в борг. Людина відображається у своїх вчинках. Справжнє кохання допомагає подолати усі труднощі. Любов звеличує великі душі. Любов і голод владарюють світом. Справжня дружба правдива і хоробра. Честь дорожча від життя. Істина не змінюється від того, що хтось її не визнає. Слово завжди сміливіше, ніж вчинки. Найбільша з перемог — вміння прощати. Всесвіт — це думка Бога. Що не заборонено, те дозволено.

Народився 10 листопада 1759р., у місті Марбах ,на півдні Німеччини, в родині військового фельдшера. 1766 році ,після переїзду в місто Людвігсбург, він віддав маленького Фріца до латинської школи, де готували до вступу в монастирську школу. Отримує ґрунтовні знання з латинської, грецької, давньоєврейської мов, з логіки, риторики, історії та арифметики. У цій школі під впливом вчителя давніх мов Фрідріх захопився складанням латинських віршів. Це були його перші поетичні спроби.

Академія повинна була виховувати високоосвічених “людей майбутнього»: державних діячів, військових, чиновників. У план восьмигодинного навчального дня були включені предмети найширшого спектру: від лісового господарства, стройової підготовки і мов до юриспруденції, літератури і медицини. Навчаючись в Академії, Фріц захопився античною літературою, творами Сервантеса, Шекспіра, Гете, вивчав історію. За три роки до закінчення навчання Фріц несподівано обирає спеціалізацію з медицини, відмовившись тим самим від кар'єри юриста чи військового. Саме під час навчання на медичному факультеті в 1776 році в одному з німецьких журналів вперше був опублікований вірш 17-річного Шіллера. Навчання у військовій Академії, створеній герцогом Карлом Євгенієм.

Після завершення навчання в Карлсшуле 21-річний Фрідріх Шіллер був направлений до штутгартського гарнізону на посаду полкового лікаря з мізерною платнею. Живучи у Штутгарті, Шіллер у 1781 році на позичені гроші анонімно публікує свою драму «Розбійники». Після публікації юнак несподівано отримує пропозицію поставити її в Національному театрі міста Мангейм у сусідньому герцогстві. Без відома Карла Євгенія він дає дозвіл на цю постановку і навіть декілька разів приїздить на репетиції, незважаючи на те, що полковому лікареві було заборонено відлучатися з міста без дозволу начальства. А 13 січня 1782 року так само без дозволу Шіллер поїхав на прем'єру своєї п'єси. Фрідріх вирішив залишити Вюртемберг і таємно переїхати до Мангейму, де мріяв стати драматургом при Національному театрі У вересні цього ж року Шіллера було звільнено з мангеймського Національ ного театру як неперспективного драматурга. Розчарований і ослаблений після пере несеної малярії, він у 1885 році вирішує залишити Мангейм і якийсь час переїжджає з міста до міста «із спустошеним серцем і порожнім гаманцем». Доленосним для Фрідріха стало знайомство з видатним Й. В. Гете, який розпізнав надзвичайний талант Шіллера. Вони щодня ли стувалися, часто відвідували один одного (Веймар та Ієна розташовані недалеко), ба гато спілкувалися і навіть разом працювали. Гете пізніше згадував, що авторство де яких їхніх творів важко визначити, тому що багато творів вони писали справді удвох.

У 1790 році герцог Веймарський, враховуючи талант та тяжке фінансове становище Шіллера, призначає йому невелику, але постійну грошову допомогу. Він, страждаючи від задишки, місяцями не виходив зі своєї кімнати. Проте останні 10 років його життя (1795-1805) були надзвичайно плідними.Творче піднесення пережив не тільки Шіллер, а й Гете. У своєму листі до Шіллера він писав: «Ви подарували мені другу молодість і знову зробили мене письменником, яким я, по суті, й перестав вже бути». Завдяки Гете Шіллер знову занурився в театральну атмосферу і б другій половині 1790-х років, після десятиріччя, присвяченого вивченню і викладанню історії, повернувся до драматургії. У Веймарському театрі друзі працювали над постановками п'єс різних авторів, і своїх у тому числі, беззаперечно довіряючи смаку один одного. Після того як у 1798 році у Веймарському театрі з великим успіхом була поставлена одна з історичних драм Шіллера, до нього приходить справжня слава видатного митця. Він починає отримувати великі гонорари, за право друкувати його твори між видавцями точиться суперечка, п'єси успішно ставлять за межами країни, а рецензенти наввипередки славлять його як гордість Німеччини. Карл Август запросив його переїхати до Веймара, а в 1803 році вручив грамоту на дворянство.

Постановки п*єси спочатку в Веймарському театрі 17 березня 1804 року, а пізніше в Берлінському були тріумфальними. На другому, лівому березі Рейна вже збиралась наполеонівськая армія, готова вступити в кордони Німеччини, і ідея єдності перед загрозою іноземного вторгнення звучала вчасно. Рік після завершення "Вільгельма Телля" став для Шиллера роком постійних зусиль побороти хронічну хворобу (сухоти). В перших числах травня 1805 року у Шиллера наступило різке погіршення здоров*я. 8 травня стан погіршився. Він попросив перо і папір, але зміг нацарапати лише три літери, роздратований, вигукнув: "нафта" (світильне масло) і помер. Похоронили Шиллера в ніч на 12 травня1805 року в загальній могилі, так як сімейного склепу у нього на цвинтарі не було. А вранці наступного дня при великій кількості народу перед його домом виконувався реквієм Моцарта.

Гете в эти траурные дни тяжко болел и узнал о кончине друга лишь через 2 дня. Он был потрясен и задумал достойно почтить его память, Сотворил он поэтический памятник собрату по перу, поставив на сцене "Песнь о соколе", к которой присочинил эпилог, где писал: "...Грянул, как на погребальной тризне, В полночный час глухой и скорбный звон. Возможно ль? Он, наш друг, к кому в отчизне Был каждый взор с любовью обращен! Иль смерть зовет достойнейшего жизни? Здесь мир потерей этой потрясен! Какой урон друзьям и близким людям! Рыдает мир, а мы ль рыдать не будем?" (перевод С.Соловьева).

Творчість Шиллера ділиться на два періоди — штюрмерський (1776—1786) та веймарський (1787—1805). штюрмерство Шиллера мало яскраво виражений соціально-бунтарський характер. Своє головне завдання він вбачав у рішучій та безкомпромісній боротьбі з будь-якими проявами тиранії, соціального, морального, духовного гноблення людської особистості. Але поступово, як і Гете, Шиллер розчарувався в революційній програмі просвітницького оновлення європейської цивілізації, особливо після того, як дізнався про жахливі наслідки Французької революції 1789—1794 рр., яка затопила власну країну ріками крові невинних жертв. Як альтернативу революційному шляху оновлення людства Шиллер разом з Гете пропонують шлях поступової (еволюційної) гуманізації суспільства, започатковуючи той напрям німецької просвітницької думки, який дістав назву «веймарського класицизму».

В штюрмерський період своєї творчості Шиллер обирає драматургію. Шиллера називають «німецьким Шекспіром», Йому можна поставити в заслугу створення справжнього німецького національного театру. Шиллер виступив не тільки як драматург, а і як теоретик театру, Театру Шиллер надавав виняткового значення, вбачаючи в ньому основний і найбільш дієвий інструмент просвітницького впливу на маси. «...Тисячі вад, що уникли справедливої кари світського суду, таврує театр, — писав Шиллер. — Тисячі чеснот, про які мовчить правосуддя, він прославляє на сцені». Упродовж свого творчого шляху Шиллер написав одинадцять драм. Шиллер-драматург зображував життя як боротьбу сильної особистості з ворожими життєвими обставинами. Герой драми міг належати до будь-яких соціальних верств — бути бюргером, аристократом, селянином, полководцем, принцом, королевою, ченцем, але незмінним залишалося одне: це — духовно сильний, пристрасний характер, що веде трагічну боротьбу з ворожим світом і з самим собою. Драми Шиллера, написані в штюрмерський період творчості, — «Розбійники» (1781), «Змоза Фієско в Генуї» (1783), «Підступність і кохання» (1784), «Дон Карлос» (1785) — стали своєрідним підведенням підсумків розвитку німецької драматургії другої половини XVIII ст .

У веймарський період творчості Шиллер і Гете висувають програму «естетичного виховання» людства. Відроджуючи у своїх творах красу та гармонію мистецтва античності, її політичні ідеали та моральні прагнення, Шиллер протиставляв їх недосконалому, позбавленому краси та духовності світові німецької сучасності. Естетична краса, як вважали Шиллер і Гете, — це надійна запорука духовного відродження людини, пробудження в ній прагнення до справжнього, вільного і справедливого життя. У веймарський період Шиллер виступив як засновник жанру історичної драми: «Табір Валленштейна» (1798), «Пікколоміні» (1799), «Смерть Валленштейна» (1799), «Марія Стюарт» (1800), «Орлеанська діва» (1801), «Мессінська наречена» (1803), «Вільгельм Телль» (1804). З одинадцяти його драм вісім написані саме на історичну тематику. Наслідуючи Шекепіра, Шиллер зображує своїх головних героїв переважно у сфері їх особистого життя, але в той період, коли його суперечності тісно пов'язуються із загальнодержавними проблемами та політичними конфліктами. Шиллера-драматурга передусім цікавило, яким чином історичні долі народів, війни, повстання, інші політичні події залежать від особистих почуттів тих людей, що керують державою. Його також хвилювало питання, якою мірою політичний діяч може залишатися просто людиною у вирі тих життєвих проблем, що їх породжують кохання,

Лірика Шиллера Свої перші вірші «Вечір», « Завойовник», «Пам'ятник розбійнику Моору» Шиллер написав ще в академії. Його рання лірика сповнена просвітницьких сподівань на щасливе майбутнє людства, яке, знищивши тиранію, здобуде довгоочікувану свободу, на практиці реалізує гасла рівності, братерства, справедливості. Соціально-бунтарські мотиви у віршах Шиллера поєднуються з витонченою любовною лірикою. Почуття кохання звеличує, на думку автора, душу людини, долучає її до морального ідеалу та досконалих форм краси, які не лише облагороджують людину, але й сприяють її духовному переродженню. В одному з найвизначніших своїх ліричних творів штюрмерського періоду — оді «До Радості» — Шиллер оспівує мир і дружбу, уславлює людський розум, закликає до боротьби за свободу людства. Цей твір Шиллера здобув світову славу, завдячуючи німецькому композиторові Бетховену, який написав на текст оди заключну частину свого найвеличнішого твору — Дев'ятої симфонії.

Вечір (За однією картиною) Боже світлий, спустись! Бо спраглі ниви Рос освіжливих ждуть, томліють люди, Біг свій стишують коні — Вниз колісницю жени! Глянь, чий усміх з пучин прозорих моря Любо манить тебе? Спитайся серця! Біг прискорюють коні, Манить Тетіда тебе. Зскочив бистро їздець, в її обійми Він схилився, узду бере Купідон, Біг спиняють свій коні, П'ють животворну струю. Сходить кроком легким на твердь небесну Ніч п'янка, і любов іде за нею. Ви, любіть і спочиньте! Люблячий Феб опочив. Перекладач: Михайло Орест

Ода "К радости" 1785 рік. Фрідріху Шиллеру всього 25, але він вже кумир вільнодумної молоді — поет-філософ, захоплений античністю й оспівуючий свободу духу, краси тощо, «німецький Шекспір», перші п*єси якого , вразили Достоевського й багато в чому визначили його долю. В цей час Фрідріх створює оду «До радості»*. «Ода радості» прийнята в якості гімну Європи як Євросоюзом, так і Радою Європи. Текст є частиною вірша Фрідріха  Шіллера (1759-1805)  «До радості», написаного 1785 року. Майже через три десятиліття Людвіг ван Бетховен (1770-1827) написав музику, яка стала частиною його Дев’ятої симфонії. З німецької на українську вірш «До радості» переклав Микола Лукаш (1919-1988).

Радість, гарна іскро Божа! Несказанно любо нам Увійти, царице гожа, В твій пресвітлий дивний храм. Все, що строго ділить мода В’яжеш ти одним вузлом, Розцвітає братня згода Під благим твоїм крилом. Кого доля ощастила Тим що другові він друг, Кого любить лада мила, - Йди до нас в веселий круг. Йдіть усі, хто зве своєю В світі душу хоч одну! Хто ж весь вік черствів душею – Йди у іншу сторону. Радість – всесвіту пружина, Радість – творчості душа, Дивна космосу машина Нею живиться й руша. Радість квіти розвиває І розгін дає сонцям, Їх в простори пориває Невідомі мудрецям.

Лірика Шиллера веймарського періоду Лірика Шиллера веймарського періоду його творчості значно розширює свій тематичний діапазон, збагачується новими, більш досконалими та різноманітними прийомами й засобами словесної виразності, метричними та строфічними формами. Наслідуючи античні мотиви, Шиллер створює взірці лірики («Боги Греції», «Митці», «Поділ землі», «Влада співу», «Елевзінське свято»), в яких ідеалізує давньогрецький світ, що видається поетові царством радості, кохання та краси. В циклі епіграм «Ксенії» (1796), що їх Шиллер створював разом із Гете, звучить гостра критика реакціонерів, релігійних лицемірів та інших ідейних і художніх супротивників обох поетів. Вершиною лірики веймарського періоду творчості Шиллера став 1797 р., який увійшов в історію німецької поезії під назвою «баладного року». Цього року Гете і Шиллер, адресуючи один одному листи, обов'язково додавали до них балади, немовби змагаючись у художній вправності та дос оналості. Так світ побачили балади «Нурець», «Полікратів перстень», «Івікові журавлі», «Рукавичка», «Лицар Тогенбург»

Випробовував свої сили Шиллер і в художній прозі, до якої, проте, звертався не часто. Його перу належать дві новели «Злочинець через втрачену честь» і «Гра долі», роман «Духовидець» і кілька невеличких нарисів.