X Код для використання на сайті:
Ширина px

Скопіюйте цей код і вставте його на свій сайт

X Для завантаження презентації, скористайтесь соціальною кнопкою для рекомендації сервісу SvitPPT Завантажити собі цю презентацію

Презентація на тему:
Доріан Грей

Завантажити презентацію

Доріан Грей

Завантажити презентацію

Презентація по слайдам:

Слайд 1

У кожному з нас — і Небо, і Пекло… Доріан Грей

Слайд 2

«Доріан Грей» — художній фільм Олівера Паркера, знятий за мотивами роману О. Уайльда. Сценарій написав Тобі Фінлей. Головну роль в фільмі виконує Бен Барнс. Прем'єра фільму відбулася в Великій Британії 9 вересня 2009 року. …Повернувшись убік, я [Безіл] вперше побачив Доріана Ґрея. Коли наші очі зустрілись, я відчув, що блідну. На мить мене пойняв інстинктивний страх. Я збагнув — переді мною така чарівна врода, що може поглинути всю мою душу, все моє єство, ба навіть усе моє мистецтво, коли я тільки піддамся її чарам.... Але не знаю, як і пояснити це... Немов чийсь голос казав мені, що життя моє може круто змінитися. Я невиразно передчував, ніби Доля готує для мене витончені радощі і такі ж витончені страждання (І)

Слайд 3

Слайд 4

Доріан Ґрей спохмурнів і одвернув голову. Він не міг не вподобати цього високого стрункого молодика, що стояв поруч. Це романтичне смагляве обличчя і стомлений вигляд збуджували цікавість. Було щось несказанно-принадне в його низькому млосному голосі. Навіть ці руки — холодні, білі, подібні до квітки, — мали своєрідні чари. На звук його голосу вони мелодійно рухались і, здавалося, теж промовляли щось по-своєму. Доріан відчував острах перед ним і соромився цього остраху…

Слайд 5

Слайд 6

Доріан, не відповідаючи, недбало пройшов повз картину і обернувся до неї обличчям. Ледве скинувши оком на портрет, він мимохіть ступив крок назад і аж зашарівся від задоволення. У погляді його заіскрилася радість, немовби він уперше впізнав себе. Юнак стояв непорушний і зачудований; він чув краєм вуха, що Голворд звертається до нього, але не розумів слів. Усвідомлення своєї власної вроди спало на Доріана, як одкровення. Він ніколи не помічав її раніше! Безілові компліменти здавались йому просто чарівною даниною дружби — він слухав їх, сміявся і забував про них. Вони не впливали на його душу. Та от прийшов лорд Генрі Воттон зі своїм дивним панегіриком юності, зі своїм моторошним застереженням про її тлінність. Це одразу розворушило Доріана, і ось зараз, коли він стояв, задивлений у відбиття своєї вроди, в його свідомості вияснів увесь глибокий сенс тих слів. Так, прийде день, коли його обличчя зморщиться й висохне, очі потьмяніють і втратять барву, стан буде зігнуто й понівечено. Померхнуть червоні уста, злиняє золотінь волосся. Життя, творячи йому душу, спотворюватиме тіло. А стареча його незграбність викликатиме тільки відразу й огиду. (II)  

Слайд 7

Який жаль! — пробурмотів Доріан Ґрей, усе ще не зводячи очей з картини. — Який жаль! Я зістарюся, стану бридким і потворним, а цей портрет повік лишиться молодим. Він ніколи не буде старішим, ніж ось цього червневого дня... О, якби тільки можна було навпаки! Якби це я міг лишатись повік молодим, а старішав — портрет! За це... за це... я віддав би все! Так, все, геть-чисто все на світі! Я віддав би за це навіть саму душу! Я заздрю всьому, чия краса безсмертна! Я заздрю цьому портретові, що ви намалювали з мене. Чому він має право зберігати те, що я мушу втратити? Кожна мить забирає щось від мене і дарує щось йому. О, якби тільки можна було навпаки! Якби це портрет міг змінюватись, а я повік лишався б таким, як зараз! Навіщо ви намалювали його? Він же колись глузуватиме з мене, о, і як жорстоко глузуватиме!..   Гарячі сльози виступили Доріанові на очах, він висмикнув руку і, кинувшись на диван, припав обличчям до подушок, немов у благанні. — Це все ти накоїв, Гаррі, — гірко мовив художник. Лорд Генрі знизав плечима. — Це справжній Доріан Ґрей, і тільки. (II)

Слайд 8

Слайд 9

- Так, — вів далі лорд Генрі, — це одна з великих таїн життя. Тепер більшість людей помирає від так званого тверезого глузду, що геть увесь просяк рабським духом, і надто пізно спохоплюється, що тільки за єдиним людина ніколи не жалкує — за власними помилками й дивацтвами.   Круг столу розлігся сміх. А лорд Генрі дав волю буйній фантазії і заходився жонглювати своєю думкою, змінюючи її раз у раз до невпізнання: то відкидаючи її, то переймаючи, то примушуючи її веселково іскритися в спалахах його уяви, то окрилюючи її парадоксами. Похвала шалові поступово піднеслася до філософії, а Філософія стала юною і, ввібравши в себе дику музику Насолоди, сама наче вакханка в заплямованих вином шатах і у плющевому вінку кинулася в несамовитий танець на пагорбах життя, беручи на кпин тверезість вайлуватого Сілена. Факти розбігались перед нею, мов сполохані лісові звірята. Її голі ступні топтали величезне давило, на якому сидів мудрий Омар, і сік винограду, бурлячи, здіймався хвилями пурпурових бульбашок довкіл її білих ніг і стікав червоним шумовинням по спадистих чорних стінках кадовба… Це була блискуча імпровізація. Лорд Генрі відчував на собі зосереджені очі Доріана Ґрея, і усвідомлення того, що серед присутніх є душа, яку він прагне заполонити, наснажувало його дотепністю і забарвлювало йому уяву. Осяйні образи його яскравої фантазії геть відмітали вимоги розуму. Мимохіть піддаючись цим чарам, слухачі забували себе і радо йшли на клич його сопілки. Доріан Ґрей і на мить не зводив з нього пильного погляду, сидячи, мов заворожений, і тільки усмішка раз по раз вигравала йому на устах та захоплення в потемнілих очах побиралося задумою (III)  

Слайд 10

Слайд 11

- Тепер куди б ви не пішли, ваш вигляд чарує всіх. Та хіба завжди так буде? У вас на диво прегарне обличчя, містере Ґрей. Не хмурте брів, — справді прегарне! А Краса є прояв Генія — ба навіть вище за Генія, і то настільки, що це не потребує пояснення. Краса — одна з великих істин світу, як сонячне світло, як весняна пора, як відбиття в темних водах тої срібної шкаралупи, що ми звемо місяцем. Краса — це поза всякими сумнівами. Їй дано божественне право на верховенство, Вона робить принцами тих, хто її має. Ви посміхаєтесь? О, коли настане час її втратити, ви не посміхатиметесь!.. Кажуть іноді, що Краса — це просто тлін. Може, й так. Але, в усякому разі, вона не така тлінна, як Думка. Для мене Краса є дивом з див. Це тільки поверхові люди не можуть судити із зовнішності. Справжня таїна життя — це видиме, а не невидиме...

Слайд 12

Слайд 13

– Єдине, що варте теорії, — це насолода, — неквапливо промовив лорд Генрі своїм мелодійним голосом. — Але боюся, я не маю права претендувати на цю теорію. Її створила Природа, а не я. В насолоді Природа випробовує людину і насолодою ж виявляє своє схвалення. Щаслива людина — завжди добра, але добра — не конче щаслива. —Але кого ж ти вважаєш добрим? — запитав Безіл Голворд. —Атож, — приєднався до художника Доріан, відкинувшись на стільці і дивлячись на лорда Генрі з-над розкішного букета пурпурових ірисів, що стояв посеред столу, — кого ви вважаєте добрим? — Добрий той, хто живе у злагоді з самим собою, — відповів лорд Генрі, торкаючись ніжки келиха білими, немов відточеними пальцями. — А хто мусить жити в злагоді з іншими людьми, той у розладі з самим собою. Своє власне життя — це найважливіше. Що ж до ближніх, то якщо кому смакує філістерський чи пуританський дух, він може собі козиритися перед ними своєю моральністю, але насправді ближні його не обходять. До того ж в індивідуалізму, безперечно, вища мета. Сучасна мораль вимагає від нас погодження з приписами часу. Я ж, однак, вважаю, що для кожної культурної людини годитися з нормами своєї доби — це щонайгрубша неморальність.

Слайд 14

Слайд 15

… Лорд Генрі стежив за ним з ледь помітним почуттям задоволення. Наскільки Доріан різнився від того сором'язкого, несміливого хлопця, що його він здибав у робітні Безіла Голворда! Вдача його немовби тільки-но розквітла і вже викинула пломенистий цвіт. З потайного сховища вийшла Душа, і Бажання постало, щоб зустріти її в дорозі.  

Слайд 16

Слайд 17

Сібіл немов не слухала його. Радість невпізнанно змінила її — вона вся була в екстазі щастя. — Доріане, Доріане! — скрикувала вона. — Перед тим як познайомитися з вами, я знала в житті лише мистецтво, — я жила тільки тут, на сцені. Я гадала, що все це правда. Один вечір я була Розалінда, інший — Порція. Радість Беатріче була моя радість, горе Корделії — моє горе. Я вірила в усе це. Ті вбогі актори, що грали разом зі мною, здавались мені божественними, розмальована сцена — то був цілий мій світ. Я знала самих лише привидів і вважала їх за живих істот. А прийшли ви, мій прекрасний коханий, — і визволили мою душу, ви показали мені справжнє життя. Сьогодні вперше за весь час я побачила нещирість, бутафорність, глупоту цих пустих видовищ, в яких я граю... Ви дали мені щось вище за мистецтво — ви дали мені пізнати справжнє кохання! А мистецтво — лише бліда тінь кохання. О мій коханий! Чарівний мій Принце! Мені набридло жити серед примар. Ви для мене більше, ніж усе мистецтво! Навіщо мені оті маріонетки зі сцени? Почавши сьогодні грати, я ніяк не могла збагнути, чому це мені нічого не дається. Я хотіла зачарувати всіх, а виявилось — я зовсім ні на що не здатна. І раптом я все зрозуміла, чому це. І мені стало так радісно! Я чула їхні шики — і тільки всміхалася. Бо що вони знають про таке кохання, як наше? Заберіть мене звідси, Доріане, заберіть куди-небудь, де б ми були самі-самісінькі! Я тепер ненавиджу театр. Я могла вдавати пристрасть, коли сама її не відчувала, але тепер, коли вона пече мене вогнем, я не можу! О Доріане, Доріане, ви розумієте, що все це означає? Навіть якби я могла грати, то це було б глумом над коханням — грати закохану, коли ти сама насправді закохана. Завдяки вам я побачила це. Доріан рвучко сів на канапу й одвернувся від Сібіл. — Ви вбили моє кохання... — промурмотів він. (VII)

Слайд 18

Слайд 19

Узявшись за ручку дверей, Доріан мимохідь зиркнув на портрет роботи Безіла Голворда. І враз відсахнувся, наче вражений якоюсь несподіванкою… У тьмяному світлі, що пробивалося крізь кремові шовкові штори, обличчя здалось йому трохи зміненим. Іншим став вираз, щось жорстоке з'явилося в обрисах рота. Дивна річ! Доріан одвернувся і, підійшовши до вікна, підтягнув штори. У кімнату ступив променистий світанок, розігнавши химерні тіні по темних кутках, де вони, здригаючись, уляглися. Але дивний вираз на обличчі портрета не тільки не зник, а навіть став іще чіткішим. Трепетливе і яскраве денне світло виказувало йому складку жорстокості біля рота так ясно, наче він дивився у дзеркало після того, як вчинив щось жахливе. Його аж пересмикнуло, і, притьмом схопивши зі столу овальне люстерко в прикрашеній купідонами рамі із слонової кості — один з численних подарунків лорда Генрі, — він зазирнув у його гладку глибінь. Ні, ніяка така складка не викривлювала йому червоних уст. Що ж би це значило? Він протер очі, наблизився мало не впритул до портрета і ще раз уважно приглянувся. Не було знаку жодної зміни, зробленої пензлем, а проте загальний вираз явно став інакшим. Це був не просто виплід його уяви. Ні, зміна до моторошності очевидна! (VII)

Слайд 20

Слайд 21

Слайд 22

… Ледве минуло кілька хвилин, як твір уже захопив Доріана. Книжка ця була найдивніша з усіх, що він будь-коли читав. Доріан почував себе так, немов під ніжні звуки флейти перед ним безгучним калейдоскопом проходять у вишуканих одіннях гріхи цілого світу! Те, про що він лише неясно марив, поставало нараз дійсністю. І навіть те, про що він ніколи й не важився марити, розгорталось у нього на очах. Це був роман без сюжету і з одним тільки героєм. Твір цей являв собою, власне, психологічну розвідку про молодого парижанина, котрий у половині XIX сторіччя намагався приєднати собі пристрасті і способи мислення минулих епох, щоб самому спізнати всі ті стани, через які в різні часи проходила людська душа. Він захоплювався штучністю тих самозречень, що їх нерозважні люди називають чеснотами, і так само — природними спалахами обурення, що їх мудреці й досі називають гріхами. Роман був написаний цікавим філігранним стилем, яскравим і неврозумливим водночас, насиченим жаргоном та архаїзмами, технічними виразами та добірними парафразами. Так писали найкращі майстри французької школи символістів. Траплялися тут метафори дивовижні, мов орхідеї, і такі ж ніжні барвами. Життя почуттів змальовувалося термінами містичної філософії… Отруйна це була книжка: неначе густий аромат ладану повивав її сторінки і туманuв мозок. Самий ритм речень, субтильна монотонність їх музики, ускладнені рефрени і вмисні повтори — усе це розбурхувало в Доріановій уяві нездорові марення та мрії. Він поглинав розділ по розділу, не відчуваючи, що западає вечір і довшають тіні...

Слайд 23

Ви повинні заграти мені Шопена… Доріан мовчки підвівся з-за столу і пройшов до сусіднього покою. Там він сів за рояль, і пальці його забігали по білих та чорних клавішах із слонової кості. - Заграйте мені, Доріане, заграйте який-небудь ноктюрн … Яке гарне оце, що ви граєте! Мені здається, чи не писав його Шопен на Майорці, коли море зітхало круг його вілли і солоні бризки сягали вікон? Таке воно напрочуд романтичне... Яке це щастя, що ми маємо хоч одне ненаслідувальне мистецтво! Грайте ще, Доріане, я сьогодні так запраг музики! (19)

Слайд 24

Слайд 25

Слайд 26

Доріан Ґрей відчував, що час зробити вибір. Чи вибір уже зроблено? Так, саме життя вирішило за нього — життя і його безмежна цікавість до життя. Вічна молодість, безмежні пристрасті, насолоди, витончені й потаємні, розгін несамовитих веселощів і ще несамовитіших гріхів — усього цього зазнає ві