Презентація на тему:
Усна народна поетична творчість в поемі «Слово о полку Ігоревім». Зв’язок язичництва та християнства

Усна народна поетична творчість в поемі «Слово о полку Ігоревім». Зв’язок язичництва та християнства. Робота студентки 12 групи факультету філології та журналістики Тищенко Марини

Для всіх жанрів давньоруської літератури було характерне використання численних прийомів усного мовлення. Справа в тому, що в творах тих часів ще не встигли міцно закріпитися прийоми писемної творчості, які різко протиставляють їх усному художньому слову. Саме тому в пам'ятках давньої літератури, зокрема в «Слові о полку Ігоревім», так часто можна зустріти елементи усної народної творчості. Та й сам цей твір стоїть дуже близько до фольклорних традицій. Усна творчість органічно вплітається в письмову форму поеми, наповнюючи її істинно народним звучанням. Народна сторона «Слова» виявляється у зверненні до широкої суспільної думки, до думки загальнонародної, і в заклику всіх російських людей згуртуватися в боротьбі із зовнішнім ворогом. Автор широко вводить у свій твір народні плачі та прославлення, вдається до понять «слава», «честь», «хвала», «хула» для того, щоб зробити своє творіння зрозумілим і доступним всьому російському народу, для якого усна поетична форма вираження була звичною і знайомою з дитячих років. Саме в «плачах» і «славах» найбільше відчувається зв'язок поеми з творами усної народної творчості. Автор наводить їх буквально, слідом у ході всього викладу подій. В емоційній протилежності цих двох народних жанрів відображено весь діапазон почуттів і настроїв, який так характерний для «Слова»..

Твір починається із згадки про «славу», яку співав Боян. «Славою» Ігорю, Всеволоду, Володимиру і дружині воно закінчується. «Славу» князям співають дівчата й іноземці

Особливо сильно виявляється зв'язок плачів з ліричною піснею в плачі Ярославни. Автор ніби придумує цей плач зі своєю героїнею, але приводить його в таких формах і виразах, які могли насправді належати Ярославні. Як і прийнято в народних плачах, вона звертається до вітру, річки,сонця.

Однак близькість «Слова о полку Ігоревім» до усної творчості не обмежується одними лише плачами і «славами». З народною поезією його зближують і численні фольклорні образи: дерева, схиляються до землі від горя; нікнущая від жалю трава; поле битви, яке порівнюється з ріллею. Останнє має в народній поезії глибоко символічний зміст: це протиставлення війни і мирної праці, руйнування і творення, смерті і життя. Це протиставлення зустрічається і в інших частинах поеми, коли автор вводить образ бенкету-битви, дуже звичайного в народній поезії.

Поетичними символами наповнений і сон Святослава, де його покривають «чорним покривалом», черпають йому «синє вино, з горем змішане», сиплють йому на груди перлів «з порожніх сагайдаків поганих чужих».

"Слово ..." виросло на родючій ґрунті російської культури XII століття. "Слово ..." глибокими коренями пов'язане з народною культурою, народною мовою, народним світоглядом. Разом з тим у ньому знайшли своє втілення кращі сторони світської культури.

Імена язичницьких богів (Велес, Дажь-Бог, Див, Стрибог, Троян, Хорс,) з'єднані в "Слові ..." з християнськими елементами, причому язичницькі божества згадуються без приниження, не називаються бісами, не вважаються породженнями помилкового свідомості, спокусливими і згубними фантомами, - а саме так трактувалися боги дохристиянської Русі в давньоруській книжності. "Слово ..." в цьому відношенні, - як, втім, і в багатьох інших, - унікальне і парадоксально.  

Велес

Даждьбог

Стрибог

Хорс

Троян

Див

Автор «слова» не вірить в язичницьких богів так, як бив них вірив язичник. Для нього язичницькі боги – це символи природи, художні узагальнення. Він одушевляє явища природи, дерева, сонце , вітер, річки, одушевляє навіть міста і їх стіни («Униша бо градом забралом», - говорить автор, описуючи наслідки поразки Ігоря). Він одушевляє абстрактні поняття, образи, якого набуває образ діви з лебединими крилами, тугу і печаль. Прийняття на Русі християнства створило в суспільстві абсолютну іншу духовну атмосферу. Справедливо писав В. Г. Бєлінський, що християнство, природно, зробило в слов’янських племенах дух безумовного заперечення колишньої язичницької їх національності…пам’ятники язичницької поезії були забуті і не ввірялись букві. Тому до нас не дійшло не тільки ніяких пісень язичницького періоду Русі, але ми навіть не маємо майже ніякого поняття про слов’янську міфологію… «Слово» - цей прекрасний пам’ятник вже напівʼязичницької поезії, який дійшов до на у єдиному і притому спотвореному списку.