Презентація на тему:
Диспропорції соціально-економічного розвитку країн світу

Диспропорції соціально-економічного розвитку країн світу

Уолтер Айзард - американський економіст і географ, найважливіший представник школи просторового аналізу в географії, засновник «регіональної науки» Дуглас Сесил Норт — американский экономист. Лауреат Нобелевской премии по экономике 1993 г. «за возрождение исследований в области экономической истории, благодаря приложению к ним экономической теории и количественных методов, позволяющих объяснять экономические и институциональные изменения». Франсуа Перру - французький економіст, автор теорії полюсів зростання, розробленою на початку 1950-х. Найбільш провідні зарубіжні вчені, що займалися питанням регіонального розвитку та регіональної політики — це У. Айзард, Ж. Будвіль, Д. Норт, Л. Паєлінк, Ф. Перру, М. Портер, Д. Фрідман, Н. Ванхоф, Л. Клаасен, П. Ніджкамп, С. Поллард, Р. Ендрюс. Д. Джей, А. Гамільтон, Д. Медісон, Г. Мюрдаль, М. Крозье, А. Сові, Ст. Штер, Г. Горжелак, А. Хиршман та ін.

Територіальні диспропорції в соціально-економічному розвитку регіонів існують майже у всіх країнах незалежно від розмірів, економічного потенціалу, державного устрою й політичної системи.

Особливістю регіональної політики Великобританії є її промисловий характер. Традиційними ключовими елементами британської регіональної політики є стимулювання промислових підприємств автоматичні дотації на установку нових машин і устаткування на підприємствах, застосування нових технологій, промислове будівництво, дискретна, селективна фінансова допомога промисловим підприємствам.

Крім вищеназваних країн, ще необхідно відзначити Францію, де розроблена найпрактичніша система регіональних досліджень та дій в Західній Європі зі своїми особливими поглядами й підходами. Для стимулювання розвитку відсталих районів застосовувалися субсидії на регіональний розвиток, часткове або повне звільнення від податків з дозволу місцевих органів влади строком до п’яти років, системи прискореної амортизації та інші заходи

Здійснення регіональної політики в Італії базувалося на низці правових заходів, таких, як зміни в законодавстві країни. Ці зміни передбачали перенесення центру тяжіння в реалізації регіональної політики з центру на периферію, від держави до місцевих агентів, більший упор на використання місцевих ресурсів для розвитку, структурні зв’язки з місцевими ресурсами та ринками, проведення трирічних планів і щорічних програм-ініціатив, виходячи з інтересів промисловості околичних районів. Південь (25% ВПН), незважаючи на зусилля уряду змінити становище, залишається найменш розвинутою частиною Італії. Характерні його риси – високе безробіття, низькі доходи, відплив населення. . А на півдні країни хоч і будували великі промислові підприємства(їх називали «соборами в пустелі»), але вони не працювали посеред відсталих сільськогосподарських районів»

Соціально-економічним орієнтиром регіональної політики Німеччини визнавалося усунення відмінностей величиною в дохід на душу населення між окремими районами країни, причому критерієм успішності здійснення політики в районі вважалося підвищення доходів населення. Ефективність регіональної політики Німеччини посилилася із здійсненням процесу реструктуризації в німецьких землях. Після Другої світової війни в умовах існування двох держав Німеччина була змушена відновлювати зруйноване господарство. Треба було також змінювати структуру господарства через втрату ринків збуту та постачання ). Після об’єднання країн постало питання про створення єдиного господарського комплексу. Перед новими федеральними землями, тобто землями колишньої НДР, виникли такі проблеми, як зміна форм власності, поліпшення інфраструктури(зокрема приведення стану автошляхів до рівня західних земель), структури промислового комплексу, зовнішньоекономічної діяльності.

У Польщі й Чехії використовується комбінація фінансової й технічної допомоги в розвитку інфраструктури й бізнес-середовища в рамках програм економічного розвитку проблемних регіонів Конкретно у Польщі внаслідок проведених у 90-ті роки реформ більшість населення працює в приватному бізнесі, а основну частину дрібних власників в приватному бізнесі, а основну частину дрібних власників становлять селяни. В країні відбулися докорінні зміни структури промисловості, зумовлені перебудовчими процесами постсоціалістичного періоду

Щодо Іспанії. З початку 60-х років і до теперішнього часу посилюються і диспропорції у розвитку районів Іспанії. Більша половини всього національного доходу концентрувалася в 8 (з 50) провінціях країни, які займають лише 12% території Іспанії, - в Мадриді, Барселоні, Валенсії, Біскайа, Севільї, Ов'єдо, Аліканте і Гипускоа. Національний дохід на одного зайнятого в найбільш розвинених в економічному відношенні провінціях Іспанії в 2-3 рази вище, ніж у менш розвинених . Характерно, що економічно найрозвиненіші провінції розташовані в основному в прибережних районах країни; виняток становить "столична" провінція Мадрид.

Дякую за увагу ;)